25

Глава 25

Максим зачинив двері спальні, обережно знявши годинник і поклавши його на тумбочку. Поглянув на Дарину — вона стояла біля вікна, обійнявши себе руками, ніби намагаючись стримати хвилювання зсередини. Її плечі були напружені, а погляд зосереджений десь у темряві за склом.

— Тебе щось турбує, — тихо сказав він, підійшовши ближче. — Це через маму, так? Через те, що сталося за вечерею?

Дарина мовчала кілька секунд, потім повільно кивнула. Її голос був м’яким, але в ньому вчувалась гіркота:

— Вона мене ненавидить. І... я не можу не думати, що в її словах є щось, у що ти, можливо, теж віриш.

Максим похитав головою і зробив ще один крок до неї.

— Не приймай її слова близько до серця. Вона... — він замовк, зітхнувши. — Вона болісно пережила втрату Даніеля. І коли бачить щось, що не вписується в її картину ідеального світу — починає знищувати це. Але це не має нічого спільного з тобою.

Дарина різко повернулася до нього, в очах — щось більше за образу.

— А ти насправді готовий піти з цього дому? Ти ж сам казав, що залишився тут лише заради Софії. Якщо переїдеш... як вона?

Максим трохи нахилив голову, його обличчя стало серйозним, спокійним:

— Софія — вже не маленька. І я все одно завжди буду поряд, якщо їй щось потрібно. Але зараз… — він зробив паузу, — я чоловік. І ти — моя дружина. Я не дозволю нікому, навіть матері, зневажати тебе. А тим паче — піднімати голос чи насміхатися з дитини, яка ще навіть не ступила за цей поріг.

Дарина не знала, що відповісти. У її грудях тісно сплелися тривога, подив і щось схоже на довіру, яку вона не хотіла відчувати — але яка непомітно виростала з його слів.

— Якщо вона не зупиниться, — м’яко додав Макс, — ми справді підемо. Не тому, що тікаємо, а тому що в  домі буде тільки те, що варте любові. А ненависть — хай лишається позаду.

Він не торкався її, не тиснув — просто був поруч. Справжній. І з кожною секундою все менш схожий на чоловіка, якого Дарина колись боялась.

-- Ну все, годі з нас. Ми заслужили комфортний сон. Ти так не думаєш? 

Максим уважно стежив за її реакцією на його слова. Він побачив, як Дарина мимоволі здригнулася, кинувши  погляд на ліжко. Її погляд метнувся до нього — насторожений, зляканий, ніби в неї під ногами раптово провалився ґрунт. Лише мить — але цього вистачило, щоб усе прочитати.

Він підняв руки в заспокійливому жесті, підійшов повільніше, без жодного натяку на наближення чи тиску. Його голос звучав надзвичайно лагідно:

— Гей, все добре… Не треба так лякатися. 

Дарина мовчала, намагаючись щось сказати, але не могла — в грудях усе стислося. Він це бачив.

— Я нічого від тебе не вимагаю, Дарина, — м’яко промовив він. — Я не той, хто буде порушувати твій простір. Це лише ліжко. Просто ліжко. І я не ляжу на нього, поки ти не скажеш, що тобі комфортно.

Він робить паузу й далі говорить майже пошепки, обережно:

— Ми обоє сьогодні прожили надто багато. Це нове все — і для тебе, і для мене. Давай просто почнемо з довіри. З малого. Я просто хочу, щоб ти сьогодні спокійно заснула. Без страху.

Дарина нарешті видихає. Напруга повільно спадає з її плечей. Вона опускає погляд, ледь киваючи.

Макс усміхається, тепер трохи жартівливо:

— Йди першою у ванну, а я тим часом знайду другий комплект подушок — ми зробимо барикаду, якщо треба. Обіцяю, сьогодні я і сантиметра не порушу без твого дозволу.

Дарина на мить піднімає на нього очі — втомлені, але вже не такі лякані. І в них майне щось нове. Щось дуже обережне, але живе.

— Добре… — ледь чутно каже вона і йде до ванної.

Макс дивиться їй услід, а тоді тихо каже сам до себе:

— Ти в безпеці, Дарина. І я доведу це. Як би довго не довелося чекати.

Ліжко було вже застелене. Чисті простирадла, подушки в однакових наволочках, нейтральне тепле світло нічника… усе виглядало спокійно — але лише зовні. Усередині Дарини все стискалося в тугий вузол тривоги.

Максим уже лежав на одному боці ліжка, повернутий до стіни. Він щойно вийшов із ванної, мовчки давши Дарині змогу лишитися на самоті зі своїми думками. Його постільна половина лишалась чітко окреслена — не перетнута, не зайва. Навіть ковдра, злегка підігнута на його боці, ніби говорила: "Тут мій простір. Твій — як скажеш ти".

Дарина стояла трохи розгублено біля дверей, притискаючи до грудей складений светр. Її погляд ковзав по ліжку, ніби кожна складка на простирадлі була загрозою. Вона озиралася — повільно, тривожно — потім сіла на край стільця біля шафи, не наважуючись зробити наступний крок.

— Лягай, — м’яко пробурмотів Максим, не повертаючись. Його голос був ніби крізь сон — розслаблений, спокійний, але надто вчасний.

— Я ще трошки… — тихо відповіла вона, втупившись у підлогу.

Настала тиша. Здавалось, що Максим заснув. Його дихання стало глибшим, рівним. Жодного руху. Дарина, повільно й нечутно, встала. Зі светра зробила собі маленьку імпровізовану подушку, взяла ковдру з крісла, та стала на коліна біля ліжка, пригладжуючи підлогу — мов готувала місце для ночівлі. У неї не було образи, не було страху вже — був звичний захист: вона не хотіла заважати, не хотіла бути тягарем, не хотіла, щоб він подумав, ніби чекає від нього чогось. Дарина навмисне чекала цього моменту. 

Максим краєм ока бачив усе. Його тіло лишалося нерухомим, але кожен м’яз напружився. В його грудях ворухнулося щось гірке — ні, не злість, не розчарування, — щем. Те, як вона сором’язливо вкладається на підлозі, лише щоб не створити йому незручностей, розривало його зсередини.

Він дочекався, поки вона лягла боком, згорнувшись у клубочок і закутавшись ковдрою до самого підборіддя. Тоді, ніби прокинувшись, перевівся на інший бік і заговорив тихо, але чітко:

— Дарина…

Вона завмерла.

— Ти справді думаєш, що я дозволю тобі спати на підлозі?

Вона підвела голову, винувато дивлячись у темряву.

— Я просто… не хотіла… раптом тобі незручно…

— Мені незручно, що ти зараз лежиш там, — перебив він, не злісно, а з болем. — Це твоя кімната так само, як і моя. Це твоє ліжко так само, як і моє.