23

 Глава 23

Максим та Дарина одружилися тихо, майже непомітно для зовнішнього світу — без білої сукні, шампанського і фото під аркою. Вона була в простому світлому платті, з зібраним волоссям і ледь вловимою тінню тривоги. 

Це було весілля без святкування, без квітів і музики. Зовні — звичайна буденна церемонія у міському РАЦСі. Навіть працівниця, яка реєструвала шлюб, не одразу зрозуміла, що перед нею пара, яку пов'язує щось більше, ніж просто формальність. Вони мовчали, дивилися один на одного з особливою напругою — ніби всередині кожного точилася боротьба, яку неможливо було винести на поверхню.

Максим стояв рівно, тримаючи Дарину за руку. У його очах був спокій і рішучість. Він не сумнівався у своєму рішенні ні на мить. Його голос не здригнувся, коли він сказав: «Так». Але за цією тишею стояло набагато більше, ніж просто відповідь. Це було «так» для шансів, яких він раніше не давав ні собі, ні їй.

Дарина здавалася крихкою, наче ось-ось зламається. Її пальці тремтіли, коли вона підписувала документи, а губи були зціплені в лінію. Вона приймала цю нову реальність як невідворотну. Не тому, що хотіла цього шлюбу, а тому що давно змирилася з тим, що її життя не належить їй. Вона була вдячна Максу за доброту, за Назара, за надію. Але віри в те, що він не грає, не мстить — ще не мала. І все ж вона сказала: «Так». Тихо, майже шепочучи.

Вийшовши на вулицю, вони не обмінялися поцілунком. Не кидали рису, не сміялися. Лише короткий погляд, у якому більше ніж слова. Максим узяв її за руку — впевнено, ніби вказуючи напрям. А Дарина, хоч і боязко, дозволила йому вести. Її внутрішній голос кричав, що все ще може бути не так. Але серце вперше за довгий час затихло. Її нове прізвище вже було записане чорнилом у реєстрі. Малевич.

І, можливо, саме в цій простоті було щось справжнє. Без прикрас, без театру. Весілля двох зранених сердець, які не знали, що таке любов, але вперше дозволили собі хоча б не тікати від неї.

У машині панувала тиша. Не гнітюча, не натягнута — тиша двох людей, які щойно зробили крок, що змінив усе.
Максим тримав руки на кермі, але крадькома поглядав на Дарину. Вона сиділа напружено, притискаючи руки до колін, немов би хотіла стати менш помітною, втекти у власні думки й не виходити звідти. Її погляд був розгубленим, щоки — блідими, а губи стиснуті так міцно, ніби це допомагало втримати емоції всередині.

Він знав — вона боїться. І не шлюбу. Вона боїться його. Його рішень, його змін, його поглядів, що стали теплішими.
Макс опустив погляд на її зчеплені пальці — тонкі, нервові — й заговорив, дуже тихо:

— Я не буду змушувати тебе ні до чого.
Дарина здригнулася, її погляд обережно ковзнув до нього, але вона нічого не сказала.
— Те, що ми тепер одружені… — він на мить замовк, підбираючи слова, — це не означає, що ти мені винна щось. Ні присутність, ні довіру, ні... близькість.
— Але ми тепер в одній кімнаті… — її голос був тремтячим.
— Ти можеш спати там, де тобі буде спокійно. Я нічого не вимагатиму. Але тепер це наша спальня. 
Дарина зніяковіло кивнула, опустивши очі.

Максим зітхнув.
— Дарино... Я сам не знаю, як правильно. Але я знаю, що не хочу тебе лякати. Я просто хочу, щоб ти знала: я не граю з тобою. І не караю. І не мщуся.
Вперше вона знову подивилася на нього — довго, обережно, з недовірою, але й з подивом.
— А якщо я не зможу тобі повірити?
— Це нормально. Але я все одно залишуся поруч.

Дарина відвела погляд до вікна. Серце билося в грудях так сильно, що вона боялася, що він почує.
Цей шлюб стався не тому, що вона кохала, не тому, що мріяла. Але зараз... вона відчула щось, чого давно не знала: безпеку. Можливо, крихку й ненадійну. Але справжню.

Коли вони повернулися додому, важкі роздуми ще тліли в їхніх поглядах, але на обличчі Максима з'явилася нова рішучість. Він тримав двері відчиненими, пропускаючи Дарину вперед. Та несміливо ступила за поріг дому, який тепер мав стати її… по-справжньому.

— Ви одружилися?! — вигукнула Соня, щойно помітила на їхніх пальцях обручки. Її очі засяяли, і вона кинулася обіймати спочатку Дарину, потім — Макса. — Нарешті! Я знала! Я відчувала, що так буде!

Дарина ніяково усміхнулася, її щоки порожевіли, але тепло Сониної реакції зворушило її.

Та свято тривало недовго.

— Що це за цирк?! — розлетівся в повітрі холодний, напружений голос Іди.

Вона стояла на сходах, мов тінь. Її очі палахкотіли, обличчя було напружене.
— Весілля? Без відома сім’ї? Із нею?!
— Мамо… — почав Максим, але Іда вже йшла вниз, рішуче, мов під шквалом власного гніву.

— Ти принижуєш нашу родину! — кричала вона. — Ти робиш цю дівчину Малевич! Дівчину, яка…

— Досить! — голос Максима був твердим і гучним. Він став між Ідою й Дариною, захищаючи її собою. — Вона — моя дружина. І ти не посмієш ображати її в цьому домі.

— Вона ніхто! Вона бруд із вулиці, Максим! — Іда зривалась дедалі більше. — Вона не гідна нашого імені! Не гідна тебе!

— Мама, ще одне слово — і я попрошу тебе залишити дім, — його голос тремтів не від страху, а від люті. — Я терпів твої образи, твої маніпуляції, твою зневагу. Але Дарину я не дам в обіду. Якщо ти цього не розумієш — мені дуже шкода.

Іда завмерла. Її губи ще здригалися, очі повні злості, але вона нічого не сказала. Лише кинула на Дарину останній спопеляючий погляд і пішла вгору сходами.

У домі знову запанувала тиша.
Соня підійшла до Дарини й взяла її за руку.

— Не слухай її, — сказала лагідно. — Тепер ти частина нашої сім’ї. Назавжди.

Максим мовчки подивився на Дарину. Він не посміхався. Просто стояв поруч — міцно, надійно, як стіна, яка вже ніколи не впаде.

Дарина відчула, як хвиля втоми та напруження накочує на неї, мов буря. Її плечі трохи опустилися, і вона тихо, ледь чутно сказала:

— Я… піду до своєї кімнати…

Але не встигла зробити й кроку, як голос Максима, м’який, але рішучий, зупинив її:

— Здається, твоя кімната тепер — там само, де і моя.