22

Глава 22

Максим вів машину мовчки, але погляди, які раз по раз кидав у бік Дарини, були красномовніші за слова. Нарешті, після кількох хвилин вагання, він наважився порушити тишу:

— Я… не дуже розуміюся на дітях, — зізнався тихо. — Особливо на таких, як Назар… На сиротах. Ніколи раніше не був у такій ситуації. І, якщо чесно, не знаю, з чого почати.

Дарина повернулася до нього й уважно подивилася. Її обличчя було спокійним, але в очах читалося глибоке співчуття. Вона мовчала, чекаючи, що він скаже далі.

— Йому п’ять, — продовжив Макс, стискаючи кермо. — Я дізнався зовсім недавно. Його звати Назар. Даніель… він хотів його всиновити. Все було майже оформлено, але… — він зробив паузу, ковтнувши повітря. — Його не стало. І Назар залишився сам. Я не знаю, що буде далі, але… принаймні, я маю переконатися, що з ним усе добре. Даніель би цього хотів.

Дарина кивнула. В її грудях затепліло щось м’яке й добре. Макс говорив щиро. Його голос тремтів, але в ньому звучала відповідальність, не обов’язок, а справжнє бажання — не залишити все просто так.

— Ти правильно робиш, що хочеш його побачити, — сказала вона тихо. — Це важливо. Для нього, і для тебе.

Максим коротко поглянув на неї, і в його очах промайнула вдячність.

— Добре, що ти зі мною, — сказав він, уже впевненіше. — Я не впорався б сам.

Дарина не відповіла. Вона просто посміхнулася — тепло й щиро. Її серце билося швидше, але цього разу — не від страху, а від невідомого, але дивного передчуття чогось нового, справжнього.

Максим і Дарина їхали мовчки ще кілька хвилин, і хоча тиша не була напруженою, її ніби пронизував внутрішній неспокій Макса. Його пальці нервово барабанили по керму, він знову й знову ніби прокручував щось у голові. Нарешті він зітхнув і обережно запитав:

— А як… як з ним говорити? Я маю на увазі, з Назаром. Щоб не налякати, не натиснути. Я ж зовсім чужий для нього. І ще… — він на мить змовк, — може, варто купити щось? Солодощі? Або іграшку? Чи це виглядатиме як підкуп?

Дарина посміхнулась. Не іронічно — тепло й розуміюче. Вона трохи повернулася до нього, її голос звучав м’яко, але впевнено:

— Це нормально — хвилюватися. Ти не зобов’язаний знати, як себе поводити з такими дітьми. Це не інстинктивне знання. Але є одна річ, яка справді має значення: щирість.

Максим мовчав, слухаючи.

— Важливо не ставитися до нього як до травмованої речі. Він — дитина. Так, із важкою історією. Але перш за все — просто маленький хлопчик, який хоче відчути, що його бачать. Що він важливий. Подарунки — це добре, але вони не головне. Можеш взяти щось просте: конструктор, машинку, книжку з картинками. Але важливіше — увага. Дитина миттєво відчуває фальш. Він не чекає ідеальних слів. Він просто хоче побачити, що ти не боїшся його близькості.

Макс трохи здивовано зиркнув на неї:

— А якщо я боюся?

Дарина легенько всміхнулась, але без насмішки. Її очі були дуже серйозні:

— Тоді скажи йому правду. Скажи, що теж хвилюєшся. Що не знаєш, з чого почати, але щиро хочеш познайомитися. Діти бачать глибше, ніж нам здається. І навіть якщо він не скаже ні слова — він відчує твоє ставлення.

Максим замислився. Його погляд став глибшим, м’якішим.

— Ти… ти ніби бачиш їх, — прошепотів він. — Їхній біль, їхню правду.

— Я просто була серед них, — відповіла Дарина. — Іноді достатньо, щоб зрозуміти більше, ніж можуть розповісти книжки.

Вони знову замовкли, але цього разу тиша була спокійна, майже довірлива. Максим наче вирівнявся всередині себе. Він не мав усіх відповідей — але тепер він мав напрямок. І мав поряд людину, яка не лише бачила його сумніви, а й обережно, без жодного тиску, допомагала їх витримати.

Простора, але похмура зала сиротинця зустріла їх запахом вареного молока, старих меблів і легким шурхотом дитячих голосів, що відлунням доносились із дальньої кімнати. Максим ішов поруч з Дариною, міцно тримаючи в руках подарунок, загорнутий у яскравий папір, і пакет із солодощами. Він старався не видати хвилювання, але руки його трохи тремтіли.

Вихователька провела їх коридором і, зупинившись біля дверей, тихо сказала:

— Назар там. Він не дуже товариський, але добрий хлопчик. Просто… ще досі шукає безпеку у мовчанні.

Макс лише кивнув, і коли двері відчинилися, він побачив малого. Назар сидів біля вікна з книжкою, але не читав — просто тримав її, втупившись у далечінь.

— Назарчику, до тебе прийшли, — м’яко мовила вихователька.

Хлопчик підвів погляд. Його великі очі були настороженими, обличчя ніби завмерло. Він не сказав ні слова. Навіть коли Дарина та Максим підійшли ближче.

— Привіт, Назаре, — сказав Максим трохи невпевнено, присівши на рівень очей дитини. — Мене звати Максим. Я… я брат Даніеля.

Хлопчик кліпнув, але не відповів. Його пальці стисли книжку.

Макс простягнув йому подарунок, але Назар лише відвів погляд у бік. Він не виявляв жодного зацікавлення.

Тиша зависла над кімнатою, важка й болюча.

Дарина обережно доторкнулась до плеча Максима і тихо прошепотіла:

— Дозволиш мені спробувати?

Макс подивився на неї, і в його очах блиснуло полегшення. Він відступив убік, поступившись місцем.

Дарина повільно опустилась на підлогу перед Назаром. Вона не торкалась його, не наближалась занадто близько. Просто сиділа поруч, на рівні його світу.

— Знаєш, я теж колись була в такому домі, як цей, — тихо сказала вона, ніби розповідала щось дуже особисте. — І теж не дуже любила, коли приходили незнайомі дорослі й намагались мені щось дати. Я тоді ховалася в шафі. Мені здавалося, що там безпечніше.

Очі Назара ковзнули по її обличчю. Він нічого не сказав, але більше не ховав погляд.

— А одного разу прийшла жінка. Вона принесла мені олівці, але я подумала, що вона хоче просто подивитися на мене і піти. Тому не взяла їх. А коли вона пішла — шкодувала.

Дарина усміхнулась і поглянула на коробку, яку Максим досі тримав у руках.

— Думаю, олівці — це добре. Але ще краще — коли ти знаєш, що ніхто не прийшов тебе зламати. Просто поговорити. Побути трохи поряд.