21

 Глава 21

Минуло два дні.

Дарина майже звикла до тиші, яка оселилася в будинку. Після обіду, де Іда влаштувала сцену, все стало тихішим. Хтось із присутніх вдавав, що нічого не сталося. Хтось мовчав, бо не мав слів. А хтось — бо не хотів сказати більше, ніж варто.

Дарина жила, ніби балансуючи на межі між двома світами. В одному — було її звичне місце: скромне, непомітне, у тіні. В іншому — нова реальність, де Максим дивився на неї зовсім інакше.

Його погляди, слова, жести. Все це було новим. М’яким. Турботливим.

І щоразу, коли вона ловила себе на тому, що починає вірити в його доброту — одразу зупиняла себе.

«Ні, не можна. Це не назавжди. Це тому, що я врятувала йому життя. Він просто віддячує.»

Софія… Вона завжди була поруч. Її обійми були теплими, її слова — щирими. Це не дивувало Дарину. Соня — як промінь світла в цьому великому, холодному домі.

А от Максим…

Це було незрозуміло.

Вона бачила — він хороший. Там, десь глибоко, під всіма шарами самоконтролю, під крижаним тоном і різкими словами — ховався чоловік, здатний на доброту, співчуття, навіть ніжність.

Дарина це відчувала.

Але водночас — її стримувало головне: вона лишалася тією, через кого він втратив брата. І ніяка м’якість у його голосі не могла цього змінити.

«Якби обставини були іншими… Якби ми зустрілися інакше…» — ця думка, хоч і зрідка, все частіше з’являлася в голові.

Та вона швидко гнала її геть.

Бо знала: їй просто не пощастило.

І прийняти це — було її єдиною можливістю не втратити себе остаточно.

Дарина, тримаючи порожню чашку, тихо пробиралася до кухні. У домі панувала тиша — рідкісна й оманлива. Софія поїхала до подруги, а Максима не було з самого ранку. Вона вже майже дійшла до дверей, коли позаду пролунав голос, від якого вмить похололо в грудях:

— Ти! — зупинив її холодний, напружений тон Іди. — Іди сюди.

Дарина обернулася. Хотіла зробити вигляд, що не почула, але ж знала — марно.

Вона обережно підійшла, зціпивши руки на животі, наче хотіла себе захистити.

Іда сиділа у вітальні в улюбленому кріслі, з чашкою кави, і дивилася на неї так, наче на щось брудне, що випадково опинилося в її домі.

— Ти вважаєш, що змінила щось, врятувавши мого сина? — її голос був отруйно солодким. — Думаєш, тепер маєш право сидіти з нами за одним столом? Видавати з себе наречену?

Дарина мовчала. Вона вже звикла до таких слів. Але цього разу було інакше. В Іди в очах жевріла рішучість.

— Послухай мене уважно, немита жебрачко. Ти — зайва. Зайва у цьому домі. Зайва у житті мого сина. І, Боже прости, зайва була навіть у житті Даніеля. — Іда зупинилась, смакуючи тишу. — Чи ти гадаєш, що я дозволю цьому фарсу зайти далі? Що я дозволю весілля?

Дарина стиснула пальці. Горло запекло від слів, які не мала сили вимовити.

— Забудь. Не буде ніякого весілля. У тебе немає майбутнього в цій родині. Максим... — вона зневажливо хмикнула, — він добрий, бо так йому зручно. Але не думай, що він тебе любить. Ти для нього — дешева забавка. Можливо — тимчасовий каприз. І все.

Іда піднялася з крісла і підійшла ближче. Витягла зі шухляди конверт і кинула його на стіл.

— Тут гроші. Достатньо, щоб ти зняла якесь житло, купила собі підходящий одяг, і більше ніколи не з’являлася в нашому домі. Ніколи. Я купую твій від’їзд. А якщо ти відмовишся — повір, у мене вистачить зв’язків, щоб зруйнувати твоє життя до основ. Ти зникнеш так само швидко, як колись зникла з чиєїсь сім’ї.

Дарина стояла нерухомо. Її руки тремтіли. В голові — гул. Серце билося так гучно, що здавалося, Іда його чує.

Але вона не відповіла.

Не втекла.

Лише підняла очі — і вперше поглянула Іді прямо в лице. Довго. Мовчки. Без страху.

Дарина повільно підійшла до столу, подивилася на конверт, що лежав перед нею, і легко, але рішуче відсунула його вбік.

— Ці гроші для мене нічого не значать, — сказала вона тихо, але кожне слово бриніло впевненістю. — Я не за ними сюди прийшла. І не заради них залишаюся.

Іда зойкнула, але Дарина не дала їй і слова вставити.

— Я залишаюся, бо поважаю Максима. Я бачу в ньому людину. Бачу біль, який він носить у собі. І я залишуся поруч до того моменту, поки він сам не скаже мені йти. Не ви, не хтось інший — тільки він.

Очі Іди звузилися.

— Ти ще маєш нахабство...

— Так, маю, — Дарина підвищила голос, але не втратила контролю. — Бо хоча я й випадково, не бажаючи цього, але я справді стала причиною смерті Даніеля. І я живу з цим. Щодня. І розумію Максима. Його злість, його жорсткість — усе. Я навіть приймаю це. Але вас... — вона зупинилася, дивлячись просто в очі Іді, — вас я не розумію.

Іда не відповіла. Її обличчя застигло в холодному здивуванні.

— Якщо ви вважаєте мене винною, — продовжила Дарина вже спокійніше, — то карайте мене. Проклинайте, ображайте, принижуйте. Але не підсовуйте гроші. Це не покарання. Це втеча. І брехня. І слабкість.

Дарина зробила крок назад.

— А я хоч і маю вигадане ім’я, і минуле, й усе інше — я не тікаю. Ні від вас, ні від нього, ні від правди.

В кімнаті настала тиша. Навіть годинник на стіні здавався занадто гучним.

Дарина не пішла. Вона залишилася стояти перед Ідою, ніби вкоренилася в підлогу. Її обличчя було спокійне, але в очах жевріло щось глибше — не впертість, а виклик мовчанкою.

Іда враз вибухнула.

— Як ти смієш?! — її голос зірвався, став хрипким, — Як ти, нікчемне дівчисько, смієш мені щось казати?! У моєму домі!

Вона різко підняла руку — й наступної миті пролунав дзвін ляпаса. Гострий біль розітнув Дарині щоку, але вона навіть не здригнулась. Лише зітхнула — коротко, з гідністю.

Іда вже підняла руку вдруге, очі горіли сліпим гнівом, але раптом її рух обірвався в повітрі.

Чиясь сильна рука міцно стискала її зап’ясток.

— Досить, — пролунало поруч, і в голосі Максима звучала крижана тиша, страшніша за крик.

Іда здригнулась, різко обернулася — й побачила сина. Його очі були темними, як буря. Ні гніву, ні жалю — лише холод і відстань.