20

Глава 20

Макс знову мовчить кілька хвилин, ніби щось зважує у собі, перш ніж озватися.

— А ти знаєш… чому опинилася в сиротинці? Як це сталося?

Дарина здригнулася, хоча не зовні — глибоко всередині. Вона не здивувалася цьому питанню, але кожен раз, коли хтось його ставив, у грудях виникала звична порожнеча.

— Ні, — ледь посміхнулася куточками вуст. — Не знаю.

Її голос звучав рівно, спокійно, та Максим відчув — під цією рівновагою заховане щось значно глибше.

— Мене просто… викинули, — продовжила вона. — Я не пам’ятаю ні облич, ні голосів. Жодної згадки. Ні записки, ні рядка, нічого. Як річ, яку хтось більше не хотів тримати в домі. Просто залишили й зникли.

Макс ковтає слину. Його погляд опускається, але він продовжує слухати.

— Усе, що в мене є… вигадане. Ім’я. Прізвище. Навіть дата народження. Це все мені дали в сиротинці. Мені тоді був приблизно місяць — ніхто точно не знав, скільки. Але я точно знаю, що народилася весною. Я завжди це відчувала… з самого дитинства. Коли цвітуть дерева — у мене щось щемить всередині.

Вона робить паузу. Макс уважно вдивляється в її обличчя.

— Прізвище дали тому, що тоді саме цвіли вишні. Цілий сад. І пахло так… як зараз, — вона обережно вдихнула повітря, ніби справді шукала той самий запах. — От і стала я Вишневецька. Дарина Вишневецька. Дівчинка без минулого. Але з весняним іменем і вишневим прізвищем.

Її голос тремтів зовсім трохи, але вона трималася гідно. Не як жертва, а як людина, що прийняла свою порожнечу як частину себе.

Макс не знайшов слів. Йому хотілося щось сказати, обійняти, захистити — але він знав, що жоден жест зараз не буде достатнім. Уперше в житті він зрозумів, що мовчання теж може бути проявом поваги. І турботи.

Тому він просто тихо прошепотів:

— Дарина Вишневецька… з весняною душею.

І вона вперше за довгий час посміхнулася — справжньо, не сумно, не пронизано болем, а тепло. І в її очах промайнула волога. Не від слабкості — від того, що хтось уперше вимовив її ім’я… з повагою.

Макс сидів мовчки ще кілька секунд, ніби всотував кожне слово Дарини. Його пальці ковзнули по чашці з кавою, яка вже встигла трохи охолонути. Він підняв погляд і нарешті заговорив:

— Знаєш… я теж іноді заздрив тим, у кого нікого нема. Це звучить жорстоко, але... у великій родині можна бути страшенно самотнім.

Дарина підвела очі. Макс вперше говорив так особисто, без звичної іронії чи відстороненості. 

— У нашому домі завжди були правила. Все мало виглядати ідеально: манери, успіх, дисципліна, зовнішність, навіть думки. Особливо думки… Бо Іда — вона контролює не лише вчинки, вона намагається контролювати, ким ти є.

Він зітхнув і подивився вдалечінь.

— Батько був єдиним, хто це пом’якшував. Він захищав нас від неї як міг. Теплий, сильний, добрий. Я дуже за ним сумую… Його не стало, коли я ще не встиг багато сказати. А Іда… просто взяла владу повністю. Тепер у нас з нею постійна боротьба.

Дарина слухала мовчки, та в її очах було те саме розуміння, що його не могли дати жодні слова. Вона знала, що таке жити без підтримки. У неї її ніколи й не було. А у нього — була, але її забрали.

— Даніель був єдиним, хто… наважився жити по-іншому, — Макс посміхнувся сумно. — Він порушував правила. Не зухвало — чесно. Він просто був собою. Його не лякала Іда. Не тому, що він був безстрашний, а тому, що він обрав жити правдою, навіть коли вона не вписувалась у наш сімейний театр.

Дарина легко кивнула.

— Це відчувалося. Він… був справжнім. Якось по-особливому справжнім.

Макс повернувся до неї і тихо додав:

— Мабуть, саме тому він першим побачив тебе. Не як служницю, не як дівчину з вулиці. А як людину, гідну поваги.

Між ними знову запала тиша, але вже інша — м’яка, без напруги. Тиша, що об'єднує.

Дарина тихо прошепотіла:

— Дякую, що розповів це.

Максим лише ледь посміхнувся. Уперше за довгий час він відчув, що його почули — по-справжньому. А в серці Дарини з’явився тихий теплий спалах: той, хто досі був чужим і небезпечним — ставав ближчим, ніж будь-хто досі.

Дарина злегка всміхнулась, але в її усмішці було більше гіркоти, ніж веселості.

— Навіть не віриться, що… багаті теж плачуть, — тихо мовила вона, ніби зізнаючись у скоєному злочині. — Здавалося б, у вас є все.

Максим дивився на неї спокійно, але уважно.

— Іноді все — це просто ілюзія. Ти бачиш дім, але не бачиш, наскільки він холодний усередині. Чуєш голоси, але не знаєш, скільки в них вимушеного мовчання.

Дарина опустила очі. Її пальці нервово крутили гудзик на сорочці.

— А ти… коли-небудь думала про те, щоб знайти своїх рідних? — несподівано спитав Макс, не піднімаючи тону, ніби боявся налякати її прямотою.

Обличчя Дарини миттєво напружилось. Вона різко повернула голову.

— Це ні до чого, — відповіла вона твердо, майже з викликом у голосі. — Вони мене ніколи не шукали. І, повір, це багато про що говорить.

Максим не злякався її реакції. Навпаки — став ще м’якшим.

— Я не кажу, що тобі обов’язково треба пробачити чи прийняти щось. Але... може бути тисячі причин, чому так сталося. І ти не знаєш, яка з них твоя.

Дарина мовчала. В її очах з’явилось знайоме напруження, але вона вже не тікала.

— Може, їх примусили. Може, це було не їхнє рішення. А може… навпаки — було, і ти маєш право знати. Не для того, щоб виправдати їх. А щоб розуміти себе.

Максим трохи нахилився вперед, його голос звучав майже довірливо:

— Якщо ти колись захочеш з’ясувати… Я допоможу. Скільки б часу це не зайняло.

Дарина мовчала. Потім повільно зітхнула, ніби з неї вийшов цілий клубок туго сплетених емоцій.

— Я не знаю, чи зможу… Але дякую. За те, як ти це сказав.

Макс лише кивнув.

— Не треба вирішувати все зараз. Просто… дозволь собі думати, що правда — не завжди ворог.

Дарина мовчала, ще досі обдумуючи слова Максима. Її внутрішній світ був перевернутий — він, чоловік, якого вона боялася до смерті, тепер сидів поруч і говорив такі речі, які ніхто ніколи їй не казав. І ось він знову здивував її: