19

 Глава 19

Коли вони увійшли до їдальні, аромат свіжоспеченого хліба та курки з розмарином заполонив повітря. За столом уже сиділа Іда — стримана, в елегантному кремовому костюмі, з чашкою чаю в руці. В її позі відчувалася звичка до контролю, і коли погляд упав на Дарину, одна тільки брова вигнулася — високо, критично, майже з презирством.

— Прошу, сідай зі мною, — з усмішкою запросила Софія, вказуючи на місце поруч із собою — якраз навпроти Максима, який уже мовчки зайняв своє звичне місце.

Дарина обережно підійшла до стільця, але щойно її пальці торкнулися спинки, як їдальню розітнув гострий, напружений голос:

— Це вже переходить усі межі! — Іда гримнула чашкою об блюдце, зупинивши всіх. — Я не сидітиму з цією злиденною жебрачкою за одним столом! Ви що, здуріли?

Софія розгублено озирнулася, а Дарина застигла на місці, немов вдарена струмом. У її очах — збентеження, приниження, а десь глибоко — стара звичка: мовчати, коли тебе зневажають.

— Вона, мабуть, і вилку тримати не вміє, — продовжувала Іда, вже не стримуючись. — Про манери  взагалі не чула! Я не дозволю перетворити цей дім на дешевий притулок!

Дарина опустила очі. Її губи стиснулись у тонку лінію. Слова Іди — болючі, але не нові. Вони, мовби вирвані з її життя, з того голосу, який щоночі шепотів їй, що вона ніколи не буде достатньо хорошою.

Макс відсунув стілець. Його рух був неквапний, але в очах спалахнула крижана лють. Він підвівся, повільно, майже урочисто. У кімнаті запанувала тиша.

— Досить, мамо, — його голос був тихим, але твердим, наче удар молота. — Ще одне приниження — і за цей стіл не сяду я.

Іда дивилась на нього з образою та недовірою. Та цього разу він не опустив очей.

Макс перевів погляд на Дарину, яка так і стояла, мов статуя — тільки щоки палали від сорому.

— Сідай, Дарино, — сказав він м’яко. — І не слухай того, хто сам забув, що таке гідність.

Вона вагається ще мить. А потім, ледь помітно кивнувши, нарешті сідає — навпроти нього. Софія простягає їй серветку, усміхається підтримуюче. Макс бере виделку і починає нарізати курку.

А Іда… Іда мовчки встає з-за столу й, не сказавши більше ні слова, залишає кімнату. Її кроки лунають глухо по коридору.

Дарина ковтає сльози, що підступають до очей, і ховає їх за ковтком води. А потім — за першою виделкою їжі.

Це був не просто обід. Це було вперше, коли за столом цього дому її побачили. І не як служницю. Не як винну. А як рівну.

Соня подивилася на матір з невірою в очах. Її пальці нервово стискали серветку, а голос злегка тремтів:

— Я не розумію, як ти можеш так говорити… Вона врятувала життя твого сина. Мам, Дарина врятувала Максима!

Іда, яка вже вийшла з їдальні, не чула цих слів, але напруга в повітрі залишилася густою, майже відчутною на дотик. Софія хотіла ще щось додати, обурення яскраво горіло в її очах, та Максим зупинив її:

— Не треба, Соню. Не псуй обід. — Його голос був глухий, стриманий, але беззаперечний.

Дарина тим часом тихо сиділа на місці, опустивши очі. Вона чула кожне слово, і хоча в грудях палало від сорому та болю, вона вдячна за захист, який несподівано отримала.

В цю мить двері їдальні знову прочинилися. Іда повернулася — холодна, зібрана, мовби за ці кілька хвилин знову наділа свою маску гідності. Вона мовчки сіла на своє місце, вивчаючи кожного присутнього за столом поглядом з-під насуплених брів.

Максим навіть не зиркнув у її бік.

Іда взяла виделку, злегка покрутила її в пальцях, і врешті холодно кинула:

— Цей фарс треба припинити.

Усі застигли.

— Я говорю про заручини, — додала вона з отруйною посмішкою. — Хіба хтось із вас справді думає, що це має сенс? Це нікуди не веде. До весілля все одно не дійде. Я цього не дозволю.

Софія розгублено перевела погляд з матері на брата.

Дарина, здавалося, не дихала. У її грудях усе стиснулося. Вона хотіла зникнути, стати невидимою, розчинитися у тиші.

Але Макс відставив ніж і виделку — неквапно, з точністю хірурга. Його погляд піднявся на матір. У ньому не було злості. Лише залізна рішучість.

— Це не тобі вирішувати, мамо.

— Я твоя мати, Максиме! — Іда не стримала гніву. — І я знаю, що тобі краще. Ця дівчина — не пара тобі. Вона... вона не твого кола!

Максим не зрушив з місця. Його голос звучав спокійно, але кожне слово було чітким, мов удар по столу:

— Я дорослий чоловік. І своє коло обираю сам. Якщо ти не можеш цього прийняти — твоя справа.

Тиша опустилася на їдальню. Лише годинник цокав на стіні, відраховуючи хвилини напруги.

Іда опустила очі, але сказати більше не наважилася. Вперше — вона не мала останнього слова.

Софія ледь помітно усміхнулася, перевела погляд на Дарину й стиха підморгнула їй. Дарина ще не встигла усвідомити, що сталося, але вперше за довгий час її серце стислося не від болю — а від теплоти.

Тиша, яка зависла після останніх слів Максима, була настільки щільною, що здавалось, кожен подих обривається десь на півдорозі до грудей. У цю мить Соня, вирішила, що момент — ідеальний.

— До речі, — легким, майже безтурботним тоном озвалася вона, роблячи ковток соку, — ви вже визначилися з датою весілля? Бо мені потрібно знати заздалегідь, щоб сукню підібрати.

Дарина здригнулась. Її погляд миттєво опустився до тарілки, а пальці мимоволі зчепилися в замок на колінах. Серце калатало десь у горлі. Вона боялася звести очі, боялася щось сказати, щоби не зруйнувати ілюзію спокою, яка ледь-ледь трималася на тонкій нитці мовчання.

Але замість неї відповів Максим.

— Нам не потрібна гучна церемонія, — спокійно сказав він, перекладаючи прибори на тарілці. Його голос був рівний, впевнений, без натяку на коливання. — Ніяких сотень незнайомих гостей, розкішних залів і камер на кожному кроці. Ми з Дариною вирішили, що хочемо просте весілля. Тихе. Скромне.

Дарина підняла на нього погляд. І цього разу не було у ній страху. Лише м’яке здивування. Її очі шукали правди в його словах — і, на її подив, знаходили її там.