18

 Глава 18

Дарина вмивається холодною водою, намагаючись прогнати тривожні думки. Її руки трохи тремтять — чи то від напруження, чи від чогось глибшого, невизначеного. Вона довго розчісує волосся, ніби хоче навести лад не лише зовні, а й у своїй душі.

Вибирає просту сукню — непомітну, як і сама намагається бути в цьому домі. Коли вона дивиться на своє відображення у дзеркалі, бачить дівчину, яка змінилася. В її погляді з'явилася якась тінь — наслідок пережитого болю, втрати, непорозуміння.

"Це лише тимчасове полегшення," — подумки каже собі Дарина, — "Максим відчуває провину. Але це мине. Все завжди минає."

Вона робить глибокий вдих і виходить зі своєї кімнати. Попереду — новий день, і вона має зібратися, бути стриманою. Не чекати нічого. Не сподіватися.

Дарина обережно спустилася на кухню. У повітрі витав легкий аромат свіжозвареної кави й тепло ранкового сонця проникало крізь фіранки, м’яко торкаючись меблів. Вона відразу попрямувала до шафки, дістала каву і поставила турку на плиту. Їй хотілося зробити щось для Максима — дрібницю, але щиру. Просто подякувати за те, що в ці дні він був іншим. Спокійним. Теплішим.

— Даринко, — пролунав позаду знайомий голос. Це була Марія. — Як ти себе почуваєш, дитино?

— Добре, дякую, — відповіла Дарина, трохи здивована турботою, — вже краще.

— Може, сніданок з’їси? Я щось приготую.

— Дякую, Маріє, але я хотіла спершу занести каву Максимові. Може, потім.

Марія кивнула з розумінням, але злегка усміхнулася.

— Він не зізнається, але, здається, чекає на цю каву саме з твоїх рук.

Дарина опустила очі, нічого не відповіла, лише обережно зняла турку з вогню. Вона налила каву в чашку, поставила її на тацю і, глибоко вдихнувши, попрямувала до кабінету Максима.

Дарина тихо постукала у двері кабінету. За кілька секунд почула коротке:
— Заходь.

Вона обережно відчинила двері і ступила всередину, тримаючи тацю з кавою. Максим стояв біля вікна, з телефоном біля вуха. Коли помітив її, кивнув, не перериваючи розмову, — мовляв, заходь.

Дарина зробила кілька кроків у глиб кімнати. Поки ставила чашку на стіл, не могла не вловити уривки розмови:

— Так… документи ще в процесі, але все виглядає обнадійливо…
Пауза.
— Це той самий хлопчик. Даніель був би радий…

Серце Дарини завмерло. Вона миттєво зрозуміла, про що йдеться. Про хлопчика з дитбудинку, якого Даніель так хотів всиновити. В горлі з’явився клубок, але вона не насмілилася нічого запитати. Просто відступила на кілька кроків і застигла, чекаючи, поки Максим завершить розмову.

— Домовилися. Тримай мене в курсі, — сказав він наостанок і поклав слухавку.

Він повернувся до Дарини. Її тиха присутність змусила його злегка здивовано звузити погляд.

— Тобі ж не потрібно приносити мені каву, поки ти хворієш, — сказав він спокійно.

Дарина на мить опустила очі, а потім відповіла рівним голосом:

— Я вже майже здорова. І почуваюся добре. Можеш продовжувати карати мене. 

Макс мовчки дивився на неї. Його обличчя залишалося стриманим, але в очах з’явилося щось м’яке — щось, що він сам не встиг сховати. Та він нічого не відповів.
 

Дарина трохи зніяковіло дивиться на нього, чекаючи, та він так і не промовляє жодного слова. Тиша стає надто важкою, тому вона вирішує піти першою.

— Якщо у тебе немає інших побажань… з твого дозволу, я піду, — тихо каже вона, і в її голосі ледь вловима нотка втоми та гідності.

Максим лише киває. Дарина виходить, акуратно прикривши за собою двері.

Кімната наповнюється мовчанням.

Макс повільно опускається у крісло, погляд ковзає по чашці ще гарячої кави. На поверхні колишеться тонка пара. Він тягнеться за чашкою, але не п’є. Просто тримає в руках, ніби намагаючись увібрати в себе тепло.

Її голос ще звучить у його вухах.
«Можеш продовжити карати мене…»

Він заплющує очі й притискає пальцями перенісся.
Чорт забери, Дарина…
Його груди стискає незрозумілий біль — не гострий, не пронизливий, а глухий і впертий, як каяття.

Колись йому здавалося, що її мовчання — це виклик. Що її смирення — гра. Що він має право зламати її, роздушити, стерти з лиця землі тінь її імені з життя свого брата.

А тепер він боїться навіть доторкнутися до неї словом, бо розуміє, наскільки вона крихка… і сильна водночас.

Він пригадує, як вона стояла перед ним щойно — пряма, але така обережна, з тією своєю тихою гідністю.
Як я раніше цього не бачив?..
Макс стискає кулак. Він міг би сказати щось — щось людське, просте, тепле. Але промовчав. І тепер тиша здається ще гіршою, ніж його колишні крики.

Він робить ковток кави — гіркуватий, терпкий. І, можливо, саме такий, яким зараз став він сам.

Дарина акуратно прикриває за собою двері, залишаючи Макса наодинці з тишею свого кабінету. Вона робить кілька кроків коридором, і лише тоді дозволяє собі повільно видихнути.

У грудях пульсує дивне відчуття — щось між болем і розгубленістю. Її пальці ще пам’ятають вагу тієї чашки з кавою, а вуха — кожне його слово.
«Поки ти хворієш, тобі не обов’язково приносити мені каву...»

Дарина пригадує, як він подивився на неї. Не холодно, не зневажливо. Не як на служницю. Його очі були… інакші. І саме це збентежило її більше, ніж будь-який докір чи наказ.

Вона зупиняється біля вікна, торкається холодного скла пальцями.
Навіщо він так дивиться? Чому не кричить, не злиться, не принижує?..
Її серце починає битись частіше. У голові — хаос. Дарина не хоче вірити в жодні ілюзії. Не зараз, коли вона тільки-но почала відчувати, що здатна знову дихати.
Це просто подяка. А може, жалість… Він не змінився. Не може змінитися. Ніхто не змінюється просто так.

І все ж... у його погляді було щось незрозуміле, незвичне. Наче він бачить у ній не тінь брата, не об’єкт покарання, а… людину.

— Дурниці, — тихо каже вона сама собі й вирівнює плечі.
Її обличчя набуває спокійного виразу, майже маски.
Якщо він знову почне бути собою, вона витримає. Вона вже витримала набагато більше.