17

 Глава 17

Минає тиждень.
Проміння ранкового сонця ледь торкається підвіконня, заливаючи лікарняну палату теплим світлом. Дарина сидить на ліжку, тримаючи в руках сумку з акуратно складеними речами. Її погляд розмитий, застиглий десь у далечині, не вікном, а в глибинах власних думок.

Сьогодні її виписують.

Вона мала би радіти. Мала б зітхнути з полегшенням. Але в грудях чомусь тісно. Стук серця глухий, мов приглушений снігом.

Дарина не розуміла. Не могла скласти в голові жодної логічної відповіді на одне-єдине запитання: чому Максим змінився?

Коли вона тільки потрапила до лікарні, його слова були як лезо — різкі, холодні, жорстокі. Вона не очікувала співчуття — лиш прохала, щоб він просто залишив її в спокої. Але він приходив. Щодня. Сидів у кутку, мовчав. Інколи питав щось побутове. Привозив чай. Одного разу — зефір. Її улюблений.

"Зефір…" — подумала Дарина, опустивши погляд.
Як він дізнався?

— Напевно, випадковість, — прошепотіла сама до себе. — Просто купив перше, що побачив…

Максим би не став… Ніколи. Він не та людина, яка робить щось особисто для неї. Він не та людина, яка бачить її як когось важливого.

І все ж… в його очах більше не було гніву. З того самого моменту, коли вона ледь не знепритомніла, намагаючись дотягнутися до води — він змінився. Не став теплішим. Але в ньому щось… охололо. І стало тихіше. Як після бурі.

Може, він просто втомився?
Може, нарешті зрозумів, що його помста нічого не змінює?
Що немає більшої кари, ніж та, яку вона сама собі наклала?

Дарина заплющила очі. Стиснула сумку. Вона не чекала, що її хтось зустрічатиме. Звикла йти сама. Але сьогодні, чомусь, хотіла б… хоча б одного — щоб він не був холодним.

Навіть якщо не буде теплим.

Двері палати м’яко прочинилися, і на порозі з’явився Максим. У темних джинсах, футболці та легкій куртці — звично стриманий, зосереджений, з тим самим холодним виразом обличчя, який Дарина навчилася читати, як карту мінного поля.

Він уперше дозволив собі затримати на ній погляд. Дарина стояла біля ліжка, одягнена в сірий спортивний костюм і білу футболку, з-під якої чітко проступав бинт. Волосся зібране у недбалий хвіст, обличчя — бліде, але спокійне.

— Отримала рекомендації лікаря? — коротко кинув він, зупинившись на середині палати.

— Так. Наступний огляд через п’ять днів. І… — вона ковтнула слину, — ще деякі обмеження. Я все записала.

— Добре, — коротко відповів він. — Час їхати додому.

Дарина кивнула, мовчки підняла сумку з підлоги — не важку, але об’ємну. Встигла пройти тільки крок, як у повітрі пролунав різкий голос:

— Ти що робиш?! — гнівно.

Вона здригнулася й розгублено глянула на нього.

— Я… просто несу сумку, нічого страшного…

Макс не відповів. Підійшов, майже вирвав сумку з її рук — так, що кінчики пальців Дарини мимоволі стиснули повітря — і кинув на неї сердитий погляд. Не кричав, не лаявся — просто дивився так, ніби вона знову зробила щось нестерпно дурне.

— Не повторюй цього більше, — буркнув. — У тебе ще свіжі шви. І якщо ти вирішиш показати, яка ти сильна — роби це тоді, коли вже будеш здорова.

Дарина ковтнула слова. Просто кивнула. Її розгубленість читалась у кожному русі — вона не впізнавала цього Максима. Гострий, як завжди, але… не такий жорстокий.

І тоді сталося дещо неочікуване. Макс підійшов до дверей, відчинив їх і, вперше, чітко та без жодного натяку на примус, сказав:

— Йди першою.

Дарина завмерла. Погляд її зупинився на його обличчі — непроникному, стриманому, та в куточках очей блищало щось нове. Тепле. Ледь вловиме. І все ж — реальне.

Вона вийшла за двері. Уперше — не як полонянка.
А як людина, яку хтось чекає.

Макс відчинив дверцята авто, притримавши їх, і обережно допоміг Дарині сісти всередину. Її тіло ще злегка тремтіло від слабкості, хоч вона й намагалася не показувати цього. Його рука ненадовго лягла на її долоню — міцна, впевнена, але цього разу не наказова, а підтримуюча. Дарина ледь помітно здригнулася. Не від болю — від несподіванки. Вперше його дотик не злякав, а… зупинив час.

Максим мовчки обійшов авто, сів за кермо й рушив з місця.

Дорога минала в тиші. У машині лунало тільки гудіння мотора та легкий шелест шин по асфальту. Дарина дивилася у вікно, тримаючи руки на колінах. Макс кинув на неї кілька крадькома поглядів, ніби зважував, чи варто говорити. Нарешті заговорив:

— Скажи… — його голос був трохи нижчий, ніж зазвичай. — Що між вами було? З Даніелем.

Дарина повернула голову й подивилася на нього. В очах — подив, обережність. Але не страх.

— Ми були друзями, — тихо відповіла. — Він… був єдиний, хто не дивився на мене згори вниз.

Макс мовчав, тримаючи очі на дорозі.

— Даніель був уважний. Йому було цікаво, що я думаю, що відчуваю. Ми багато говорили, коли я приходила прибирати. Спершу просто про погоду, книжки, каву… А потім — про життя. Про те, що важко сказати іншим.

Макс мовчки кивнув. У горлі щось стислося. Він згадав уривки з щоденника. Згадки про Дарину. Про довіру. Про світло, якого йому бракувало.

— Він… — Дарина ковтнула слину. — Він ніколи не питав про моє минуле. І не засуджував. Просто був поряд. І це було… велике диво для мене.

Макс вперше злегка зітхнув. Не сперечався. Не ставив зайвих питань.

— Він не розповідав мені про особисте, — додала Дарина, — але іноді я бачила біль в його очах. І я відчувала, що він дуже самотній. Хоч і був добрий до всіх.

Максим кивнув. Його пальці трохи сильніше стиснули кермо. Дарина подивилася на нього уважно, але промовчала. Вона не могла зрозуміти, навіщо йому це знати. І чому — саме зараз.

У салоні знову запанувала тиша, але вже інша — глибша, спокійніша. Як тиша після бурі, коли ще не видно сонця, але вже зникли грози.

— А ти знала, — несподівано заговорив Макс, не відриваючи погляду від дороги, — що Даніель хотів всиновити хлопчика?

Дарина повернула до нього голову, здивування промайнуло в її погляді, але вона м’яко кивнула: