16

 Глава 16

Олексій вставляє флешку в ноутбук і повертає його до Макса.
— Готовий?

Макс киває. В його очах застигло щось середнє між недовірою й тривогою.

Запис запускається.

Камера знімає поверх. З ліфта виходить Дарина. У руках — пакунки й знайомий пластиковий пакет. Вона виглядає стомлено, але впевнено йде до дверей квартири Даніеля. Простягає руку до дзвінка...

— Це той день? — шепоче Макс, відчуваючи, як напружуються м’язи на шиї.

Олексій лише мовчки кивнув.

Раптом із сусідньої квартири відчиняються двері. З’являється старенька жінка, щось говорить Дарині. Та посміхається, перепрошує, ставить пакунки під дверима Даніеля й заходить до квартири сусідки.

— І що? — бурмоче Макс, спостерігаючи.

Аж тут у коридор заходить невідома постать. Висока, згорблена, обличчя закрите капюшоном, на руках — рукавички. Камера трохи не в фокусі, але видно — ця людина зупиняється біля дверей, кидає погляд по сторонам, нахиляється…

Макс різко підходить ближче до екрана.

— Що він робить?

— Дивись уважно, — каже Олексій.

Фігура обережно піднімає той самий пакет Дарини. Дістає з-за спини інший, майже ідентичний, і ставить на те саме місце. Кілька секунд дивиться на двері — і зникає з кадру.

— Тобто… — Макс не встигає завершити думку.

Олексій доповнює:

— Тобто пакет, який Даніель забрав того вечора, був підмінений. І Дарина навіть не знала про це.

Макс спирається руками на стіл. Його дихання збивається.

— А всередині підміненого пакету — те, через що Даніеля потім знайшли мертвим.
— Скоріш за все. Ми ще перевіряємо, — відповідає Олексій.

Макс відкидається на спинку стільця, ніби втрачає опору.

— Вона не брехала... Весь цей час — не брехала. Просто не знала, як усе було насправді.

Тиша. Потім:

— Знайди мені цю жінку. І цю фігуру. Мені потрібна правда — у деталях.

Олексій кивнув.

— Вже працюємо.

Олексій виходить, обережно причинивши за собою двері.

У кабінеті панує тиша, але вона наче дзвенить у вухах Макса. Він різко підводиться з крісла — настільки раптово, що стілець від'їжджає назад і врізається в книжкову шафу.

Макс починає ходити колами. Руки тремтять. Він міцно зціплює пальці, раз по раз торкається підборіддя, наче намагається зупинити сам себе від вибуху.

Його обличчя — зібране, жорстке, але очі видають бурю всередині.

 - Вона не винна. Чорт забирай, вона ні в чому не винна...

Кожен крок по кабінету — наче ще один цвях у труну його впевненості. Макс згадує її погляд у лікарні. Беззахисний. Покірний. І — мовчазний.
Він згадав, як кричав на неї. Як принижував. Як кликав її брехухою, зрадницею, лицеміркою.

 - Я ламав її, а вона мовчала. Вона навіть не оборонялася...

Макс зупиняється. Гострий біль прорізає в грудях. Вперше за довгий час — щось більше за злість, більше за гнів. Це — провина.

Справжня, глибока, та, що не відпускає навіть коли заплющуєш очі.

- Що я з нею зробив?..

Він опускається в крісло, але майже відразу знову підхоплюється.
Підходить до вікна. Дивиться на сіре небо, якого майже не видно за вітражним склом. У голові калейдоскоп сцен: її сльози, її мовчання, її поранене тіло в лікарняному ліжку.

- А вона... захистила мене. Мене. І я їй за це віддячив ненавистю.

Макс різко відвертається від вікна, підходить до дверей. Його кроки впевнені — але в них уже немає того холодного контролю. Вони сповнені відчаю. І бажання виправити те, що, можливо, вже не можна.

Макс стоїть у коридорі біля дверей свого кабінету. Ключ у руці — холодний, мов лезо. Він мав уже сісти в авто. Мав поїхати до лікарні. Сказати все. Але ноги не рухаються.

Груди стискає.

- Що я їй скажу? Що весь цей час знущався над нею, ламав її, коли вона й так ледве трималась? Що вона невинна, а я — кат?

Він повільно заходить до вітальні. Сідає на диван, ховає обличчя в долонях.

- Вона жила з цим болем. Думала, що приклала руку до його смерті. Я змусив її повірити в це. Вона мовчала. Ніколи не виправдовувалась...

У голові — її порожній погляд, коли вона лежала на лікарняному ліжку. Він кричав — вона мовчала. Бо вірила, що заслужила.

Макс здригається.

- Я це зробив. Я зробив її безмовною. І тепер… я маю просто сказати: „Дарина, ти не винна“? А потім що? Побачити, як вона відвертається. Іде. І ніколи не повертається.

Ця думка ріже по-живому.

Його погляд падає на телефон. Порожній екран мовчить, але ніби кричить — вона чекає. Не слів, не вибачень — правди.

Макс стискає кулаки.

- Я не маю права просто звільнитися від провини, перекинувши її на неї. Вона не готова. Вона знову впаде — і вже не підніметься. А я більше не витримаю бачити її зламану...

Макс підводиться. Рухи повільні, але рішучі. Він іде до кабінету, дістає документи з сейфа, відкриває свій особистий нотатник. Уперше за довгий час він не планує помсту — він планує майбутнє. Для неї.

- Я забезпечу їй гідне життя. Тихе. Спокійне. Без болю. Без мене, якщо доведеться. Але вже не з порожніми руками, не в порваній душі. Тільки тоді я скажу їй правду.

Макс повільно вдихає. І вперше — видихає не злість. А рішучість.

Макс довго вдивляється в екран телефону. Нарешті натискає кнопку виклику.

— Софіє? — голос спершу твердий, але вона одразу чує — щось не так.

— Так, Максе? Все гаразд. Ми трохи поговорили. Вона зараз дрімає. Виглядає втомленою, але спокійною.

Макс затримує подих.

— Вона… нічого не казала? Може… чогось хоче? Їй щось потрібно? — намагається тримати голос рівним, але кожне слово ніби проходить крізь напругу, що стискає горло.

— Ого… — Софія ледь посміхається у слухавку. — Ти її зараз питаєш, що їй потрібно? Не принижував її вже годину?

— Софіє. — тихо, попереджувально. Він не хоче конфліктів. Сьогодні — ні.

Вона м’якшає: