15

Глава 15

Макс мовчки поставив пляшку з водою на тумбочку біля ліжка. Його рухи були зосереджені, майже ніжні — але в очах уже з’явилася звична маска. Він вирівнявся і відступив на півкроку, ховаючи руки в кишені.

— Дякую… — тихо промовила Дарина, ледь чутно. Вона скривилася від болю, але не видала навіть найменшого стогону. 

Макс лише скептично всміхнувся, але без радості:
— Не подумай, що я прийшов сюди через якусь… симпатію чи жалість. Просто ти мені винна пояснення. І бажано — живою.

Дарина кліпнула, не вірячи, що після всього — після кулі, крові, ночі в лікарні — він знову намагається її принизити. Хоча чого вона очікувала. 

— Вибач… що не померла, — прошепотіла вона з гіркою іронією.

— Я не знав, що ти  така героїня, — кинув він холодно. — Прийняти кулю — це ж ідеальний спосіб змусити мене відчути провину, правда? Майстерний хід. Браво!

Його голос був жорстким, але очі — видавали сум’яття. Він не міг пробачити собі, що це вона лежить тут, зі слабким пульсом, і уз бинтами на грудях. І тому — знову ховався за грубістю.

Дарина мовчала. Її обличчя було бліде, але погляд залишався ясним.

— Якщо це твоя помста, Максе… то вона дуже жорстока.

— А ти що думала? Що після цього всього я кинуся тобі до ніг? — відрізав він. — Ти думаєш, я забув, як Даніель загинув? Я не забув. І не пробачив.

Дарина заплющила очі, мовби фізично відчуваючи, як слова його ріжуть по-живому. Вона не відповідала. Не сперечалася. Вона втомилася.

Макс бачив це. І його злість почала танути. Повільно. З болем. Він відвернувся до вікна, втиснувши кулаки в кишені, ніби знову намагаючись утримати себе від того, чого вже не міг контролювати.

А потім — сказав тихо, не озираючись:
— Не смій помирати і одужуй швидше. Нам потрібно повертатися до місця на якому ми зупинилися. 

Макс стояв біля вікна палати, схрестивши руки на грудях, мовчки спостерігаючи за краплями дощу, що з'являлися на шибці. У повітрі зависла важка тиша, коли раптом задзвонив телефон. Він миттєво витягнув мобільний із кишені, побачивши на екрані ім’я сестри.

— Софіє? — його голос був різким, хоч усередині він відчував незрозуміле хвилювання.

— Максе, — її голос лунав схвильовано, але тихо. — Я розбирала Даніелеві речі. Ті, що з його квартири… І… я знайшла щоденник.

Макс завмер.

— Щоденник? — перепитав він, підходячи ближче до стіни, ніби намагаючись сховатися від усього навколо.

— Так. Це точно його рукопис. Там багато особистого… І, головне, там є згадки про Дарину.

Макс відчув, як щось глухо опустилося в ньому. Хвилею прокотилася тривога.

— Що саме він писав?

— Я ще не прочитала все, — обережно відповіла Софія. — Але з того, що встигла побачити — Дарина явно не та, ким ти її вважаєш. Даніель багато думав про неї… Можливо, навіть довіряв. А ще там згадки про якісь сумніви. Про… непослідовність подій.

Макс не сказав нічого. У грудях щось завмерло. Його погляд ковзнув у бік ліжка, де Дарина лежала, напівсонна, тиха, вразлива. І вже не було в ньому тієї злості. Лише розгубленість і тінь надії.

Макс мовчки виходить із палати, не глянувши навіть на Дарину. Без пояснень, без жодного слова. У його серці — буря. Гнів, страх, сором, щось незрозуміле й гірке. За кілька хвилин він уже вдома. Софія зустрічає його здивованим поглядом, але він не каже ані слова — лише простягає руку. Вона мовчки віддає йому щоденник Даніеля.

Макс зачиняється у своїй спальні, ніби це останній безпечний острів у буремному морі. Він сідає на край ліжка, зітхає, відкриває першу сторінку.

Почерк Даніеля знайомий, рівний, навіть трохи строгий. Але зміст — як удар у груди:

«…я не можу сказати їм правду. Ніколи. Вони ніколи не зрозуміють. Не приймуть. У їхньому світі я маю бути іншим — таким, яким я не є. І щодня, граючи цю роль, я втрачаю себе. Мама хоче пишатися мною. Макс — бути сильнішим. Але що, якби вони знали… що я люблю інакше? Що я не зможу дати їм “нормальну” сім’ю, спадкоємця, традиції…»

Сторінки змінювали одна одну. Більше зізнань. Більше страху. Розпач.

Макс відчував, як щось у ньому стискається. Те, чого він ніколи не бачив. Те, чого не хотів бачити. Він опускає щоденник на коліна, проводить рукою по очах, видихає й знову береться читати. 

«Дарина — особлива. У неї така тонка, чиста душа, що іноді мені здається — вона не з цього світу. Вона бачить людей глибше, ніж вони самі здатні побачити себе. Іноді мовчить, коли інші кричать, і говорить саме тоді, коли потрібно. Якби я міг колись по-справжньому закохатися в дівчину — це була б вона. Без сумніву. І, можливо, саме тому я так близько її підпускаю. Вона ніколи не змушувала мене бути кимось іншим. Просто була поряд. Мов тиха гавань у нескінченній бурі.»

«Останнім часом ми з ним говоримо про спільне життя. Це лякає і захоплює водночас. Він — мій дім, мій біль, мій сміх. Ми такі різні. Іноді сперечаємось до втрати голосу. Але потім мовчимо в одному обіймі — і розуміємо, що нам не потрібні слова. Дарина каже, що любов — це коли хочеш бути поруч, навіть коли важко. Можливо, вона має рацію.»

«Дарина змінила мене. Не ззовні — всередині. Вона навчила мене бачити більше, глибше. Бути добрішим. Я почав вірити, що заслуговую на щось справжнє. Не просто терпіти. Не ховатися. А жити. І любити. Навіть якщо це не схоже на те, що чекає світ. Навіть якщо це — інше.»

«Я давно думаю про дитину. Про сина. Про того, кого міг би назвати своїм. Щосуботи я їжджу до дитячого будинку — там є хлопчик, Назар. Йому п’ять. Упертий, мовчазний, з мудрими очима. Коли я приходжу — він мовчки бере мене за руку й сідає поруч. Ми просто сидимо. І мені здається, що ми вже родина. Я хочу дати йому ім’я. Дім. Любов. Хочу бути для нього тим, кого мені так не вистачало в дитинстві.»

Макс сидів на підлозі, спертий спиною об ліжко, з щоденником Даніеля в руках. Сторінки тремтіли під пальцями, хоч у кімнаті було тихо й тепло. Він ковтав рядок за рядком, а в горлі щось важке повільно піднімалося вгору.