14

 Глава 14

Макс нервово підвівся зі стільця, як тільки двері операційної відчинилися й на порозі з’явилася медсестра. Він стрімко рушив до неї, немов на мить забув, як ходити — його кроки були різкими, майже нестямними.

— Як вона? Що з нею? Вона жива? — сипав запитаннями, його голос зривався, у зіницях — паніка й напруга, яку він насилу стримував.

Медсестра, зберігаючи професійну стриманість, підняла руки, мов намагаючись зупинити цей шквал емоцій.

— Будь ласка, зачекайте лікаря. Він вийде за кілька хвилин і все пояснить. Ваша наречена в надійних руках.

Але ці слова не принесли Максу жодного полегшення. Навпаки — мов гостре лезо, вони ще глибше врізались у його нерви. Він відступив назад і сів, притиснувши долоні до скронь. У голові гуло. У грудях пульсувала глуха тривога. І тоді, мов блискавка, його пройняла одна єдина думка: "Я не можу її втратити."

Він відчув, як у грудях щось різко стиснулося, ніби серце скоротилося до болісної крапки. Вперше за довгий час він не думав про помсту, про минуле, про Даніеля. Всі думки зникли. Залишилася лише Дарина. Її обличчя, її очі, в яких стільки болю, лагідності й... мужності. Те, як вона встигла прошепотіти йому: «Будь обережний…» — саме в той момент, коли її життя вислизало крізь пальці.

Двері операційної нарешті відчинилися — цього разу не на мить і не для тіні в білому халаті, а повністю. У дверях з’явився лікар — втомлений, але зосереджений. Макс майже підскочив на ноги, миттєво скоротивши відстань між собою і ним. В очах його горіло тільки одне запитання:

— Як вона?

Лікар трохи зітхнув, зняв шапочку, провів долонею по волоссю й відповів:

— Операція була дуже складною. Куля пошкодила частину легені та зачепила судини. Було багато крововтрати. Але ми стабілізували її стан. Загроза життю минула... наразі.

Макс заплющив очі, його плечі опустились — напруга на мить відступила. Але вже за секунду він зробив крок уперед:

— Я можу її побачити?

— Її зараз переведуть у реанімацію. Відновлення буде довгим і важким, — пояснив лікар. — Але ви можете бути поряд. Головне — не турбувати її. Ваша присутність — це, можливо, найкраще, що ви можете дати зараз.

Максим кивнув скрививши губи, ледь стримуючи бурю, що шаленіла всередині. Всі його плани, образи, навіть помста розчинилися у цій миті. Залишилася лише вона — бліда, знесилена, але жива. І поки вона дихає, він не зрушить з місця. Він залишиться. І буде поруч. А його помста зупиниться  на паузу. 

Макс стояв у дверях палати, немов укорінений. Усе тіло тремтіло від внутрішнього напруження, але ноги не слухались — ніби не мали права ступити ще крок. Перед ним, на білосніжному лікарняному ліжку, лежала Дарина. Бліда, мов порцелянова лялька. Апарати поруч постійно видавали короткі, рівні сигнали, нагадуючи: вона жива, але на межі.

Її груди ледве помітно здіймалися під тонкою ковдрою, волосся розсипалося подушкою, обличчя було таким беззахисним… таким іншим.

Макс підійшов ближче, ковтаючи клубок, що підступав до горла. Він хотів доторкнутися до її щоки, провести пальцями по її вустах, пересвідчитись, що вона — реальна, не привид, не спогад.  Його серце билося як скажене, груди палали, в очах стояв шалений блиск. Він навіть не встиг усвідомити, що робить — лише побачив її, бліду, виснажену, але живу — й щось у ньому зірвалося.

— Ти… ти взагалі здорова?! — хрипко вигукнув він, різко наближаючись до ліжка. — Що ти собі думала, га? Затуляти мене собою? Це був не геройський вчинок, Дарина — це була дурість! Тупа, безглузда дурість! Кому потрібна твоя жертовність? 

Він майже кричав. Лице перекосилося від емоцій: злість, страх, розгубленість і ще щось, глибше, болісніше — щось, що він сам боявся назвати.

— Ти взагалі уявляєш, що могло статися?! — він важко дихав, стиснувши кулаки. — Якби ти… якби ти… — його голос обірвався.

Дарина мовчала. Вона лише дивилася на нього великими, втомленими очима, в яких, попри слабкість, жевріла дивна тиша. Сльоза скотилася по її щоці, але вона не сказала ні слова. Макс ще хотів щось кинути — якесь різке слово, аби сховати те, що справді розриває його зсередини. Але саме в цю мить двері палати рішуче прочинилися, й до кімнати увійшла Софія.

— Що ти тут влаштував?! — обурено кинула вона, вмить окинувши поглядом ситуацію. — Вона щойно після операції, а ти кричиш на неї, наче це її вина, що вона врятувала твоє життя?

— Софіє, я... — Макс хотів щось відповісти, виправдатися, але сестра лише підняла руку.

— Мовчи. Просто... мовчи, — сказала вона твердо, підійшовши до ліжка Дарини. — Даринко, як ти? Я так хвилювалась, — її голос став м’яким, лагідним, зовсім іншим ніж щойно до брата.

— Все добре... трохи болить, — прошепотіла Дарина, ледве посміхнувшись. — Але я рада тебе бачити.

Софія сіла на край ліжка, взяла Дарину за руку й з ніжністю стискала її долоню. Їхня розмова перетекла в теплу, м’яку течію, в якій було місце лише добрим словам, підтримці, сестринській турботі.

Макс, що ще хвилину тому ледь не вибухнув, тепер мовчки стояв у кутку палати. Його плечі були напружені, пальці тремтіли, а погляд — прикутий до дівчини на ліжку. Він дивився, як вона сміється тихенько на якусь репліку Софії, як у її очах нарешті з’являється щось живе, справжнє, і відчував — щось змінюється. В ній. В ньому. У всьому.

Макс і Софія стояли біля ліжка ще хвилину, поки Дарина намагалася стримати втому й не зімкнути очей знову. Та мить була затишною, ніби й справді світ на якусь хвилину став на паузу, щоб усі могли зітхнути з полегшенням. Але Соня, завжди розсудлива і уважна, першою порушила мовчання:

— Дарині потрібен спокій, — тихо, але впевнено сказала вона, обертаючись до брата. — Їй треба набратися сил. Ми вже підемо, Максе.

Макс неохоче перевів погляд з Дарини на сестру. Йому не хотілося йти, та він кивнув, опустив очі й мовчки пішов за Софією з палати.

Коли двері за ними зачинилися, тиша знову огорнула приміщення. Дарина залишилася одна — підключена до апаратів, слабка, але свідома. Її очі повільно втупилися в стелю, а в думках одна за одною виринали події останніх годин.