13

Глава 13

Пістолет у руці Лариси зловісно блищав у променях вечірнього сонця. Мить застигла, мов застиглий кадр у фільмі. Усі наче втратили здатність дихати.

Іда стояла за кілька кроків позаду сина. Вперше за все своє життя вона виглядала беззахисною. Вперше вона скинула свою маску байдужості.  Її руки тремтіли, очі розширилися від жаху. Вона інстинктивно зробила крок уперед, ніби хотіла закрити собою Макса, але застигла — гордість і страх паралізували її. На її обличчі не було зверхності — лише жах матері, яка може втратити сина.

Софія — єдина з усіх — кинулася вперед, до Лариси, але зупинилась, коли побачила, як палець Лариси напружено лежить на спусковому гачку. Її очі блищали сльозами. Вона прошепотіла:
— Ні… не треба…
Голос її був тонкий, зламаний. Вона дивилася на Дарину, мов просила щось зробити.

Дарина стояла зовсім близько до Макса. У її очах був не страх — був біль і рішучість. Вона інстинктивно зробила крок до нього, готова закрити його собою. Її губи тремтіли, але вона нічого не сказала. Макс відчув, як її пальці ледь торкнулися його руки, ніби просили дозволу втрутитись.

Макс... Його обличчя було кам'яне. Гнів і спокій водночас. Він не боявся. Але в його очах був біль — не за себе. За те, що це сталося тут, при Дарині, при Софії. Що все, що він будував, знову ламається через минуле.
— Опусти зброю, Ларисо, — сказав він тихо, майже спокійно. Але кожне слово било, мов батіг.
— Ти не та, хто вирішує кінець цієї історії.

Гості — мов паралізовані. Хтось затулив рот руками. Інші ховалися за деревами, дехто вже встиг набрати номер поліції. Шепіт, тиша, приглушене ридання. Хтось прикрив вухо дитині.
Паніка стояла у повітрі, як дим перед грозою.

Постріл розірвав тишу, мов грім серед ясного неба. І поки навколо ще лунало відлуння, поки гості застигли мов статуї, не встигаючи усвідомити, що сталося — Дарина вже падала. Її тіло опустилося на груди Макса, немов зламане пташеня, а він інстинктивно підхопив її, обхопивши обома руками й опустившись разом із нею на землю.

— Ні… — вирвалося з його горла, хрипло, здушено. — Дарина, ні!

Її легка сукня тепер була просякнута темно-червоною плямою. Кров просочувалася крізь тканину, гаряча, липка. Макс затиснув рану долонею, але з неї безжально витікало життя.

— Хтось! Швидку! ШВИДКУ! — закричав він, озираючись навколо з диким поглядом. — Вона втрачає кров!

Гості кричали, хтось плакав, хтось тікав, Іда стояла наче паралізована, приклавши руку до грудей, очі її були сповнені жаху. Софія зі сльозами на щоках намагалася пробитися крізь натовп до брата і Дарини. Але для Макса не існувало більше нікого — тільки вона.

— Ти не маєш права… — прошепотів він, нахиляючись до її обличчя. — Чуєш мене? Ти не маєш права покидати мене. Ми ще не закінчили з тобою.

Дарина намагалася зосередитись, її погляд плавав, губи тремтіли. Але вона все ж з останніх сил прошепотіла:

— Будь… обережний…

Макс захитав головою, його очі блищали від сліз.

— Замовкни, — сказав він крізь зуби, майже ридаючи. — Не кажи нічого. Ти не підеш. Ми ще не закінчили. Ми ще… ще не з'ясували всього.

Він стискав її руку, наче боявся, що якщо відпустить — вона щезне.

— Моя помста ще не закінчена, чуєш?! Ти не можеш просто так піти! Я ще не відплатив тобі… не змусив тебе страждати, як ти того "заслуговуєш"... — його голос зривався, ламаючись, перетворюючись на шепіт. — Але чому, чорт забирай, я не хочу, щоб ти страждала?..

Він нахилився ще нижче, його лоб торкнувся її чола.

— Живи… Просто живи, Дарина… будь ласка… — прошепотів він, наче молитву.

Кров тепер була не лише на її сукні — вона була на його руках, на сорочці, на серці. І з кожною секундою, з кожною краплею, що витікала з її тіла, Макс відчував, як щось у ньому ламається. Як його серце тріщить навпіл. І вперше за довгі роки він був по-справжньому зламаний.

Софія, мов вітер, кинулась до них, хапаючи з найближчого столу білу серветку, а потім рушник, який хтось із переляканих гостей кинув на край фуршетного стола. Вона опустилася на коліна поруч із братом і Даринкою, її руки тремтіли, обличчя було блідим, але очі — рішучими.

— Максе, затисни рану ось цим, — прошепотіла Соня, простягаючи рушник. — Ти маєш зупинити кров! Швидка вже їде, будь ласка, тримай…

Макс підхопив тканину й притиснув до рани, стискаючи її тремтячими пальцями. Дарина вже майже не реагувала — її очі були напівзаплющені, подих — слабкий, ледь чутний.

У той час як довкола панувала паніка, одна фігура не проявляла жодної ознаки емоційного зламу. Іда Малевич стояла на кілька кроків від них, спиною випрямлена, голосом, що лунав, як грім серед хаосу, наказувала:

— Схопити цю божевільну! Забрати в неї зброю! Негайно! Де охорона?! Чому вона взагалі тут?!

Двоє охоронців кинулись наздоганяти Ларису, яка ще тримала пістолет у руках, її очі божевільно блищали, губи шепотіли щось несамовите. Гості здригалися, кричали, хтось знімав усе на телефон, хтось намагався втекти, не обертаючись.

Іда повернулась до сина, швидко ковзнула поглядом по його закривавленій сорочці, по блідому обличчю Дарини… і запитала з льодовитою стриманістю:

— Максе, з тобою все гаразд?

Макс підняв очі на матір. У його погляді був вогонь. Ненависть. І глибоке розчарування.

— Ти питаєш це у мене?.. — прошепотів він, і його голос задзвеніло холодом. — У мене?

Він кивнув у бік дівчини в своїх руках, до тіла, яке поволі холонуло, притиснуте до нього.

— Це вона щойно прикрила мене собою, — сказав він, стискаючи рушник до її рани. — Тебе не цікавить, що вона щойно врятувала мені життя.

Його голос зламався, очі налилися гнівом, який він навіть не намагався приховати.

— Усе, що тебе цікавить, мамо — це слава, статус і твій чортів імідж. А ця дівчина… ця сирота, якій ви не дали шансу… вона просто подарувала братові життя, -- вигукнула Софія.