12

Глава 12

 Світло пробивалося крізь вікна гостьової кімнати м’якими променями ранкового сонця. Весь маєток наповнився метушнею: наймані люди бігали коридорами, прикрашали залу, останні приготування вирували з кожного куточка.

У кімнаті Дарини панувала інша атмосфера — тиша, хвилювання, затаєний страх. Вона стояла перед дзеркалом у блідо-персиковій сукні, що огортала її фігуру, мов хмаринка. Плаття було елегантне й водночас скромне, без надмірних прикрас, але надзвичайно жіночне. Вигляд у неї був зворушливо ніжний — як дівчина, яку випадково занесли у чужу казку.

Софія стояла позаду, допомагаючи зав’язати стрічку на талії. Її пальці працювали акуратно, а голос звучав тихо, з ніжністю.

— Все буде добре, Даринко. Ти дуже красива… — Вона зупинилась і торкнулася її плеча. — Але краса — це не головне. Я бачу тебе справжню, і ти набагато більша, ніж здається ззовні.

Дарина опустила очі. Тремтіння в грудях не вщухало.

— Я боюсь, Софіє. Це все неправильно… Я не маю права…

— Ти маєш право, — перебила її лагідно Софія. — Маєш право на життя. На те, щоб тебе почули. На віру в себе.

Вона підійшла ближче, дивлячись Дарині в очі.

— Я вірю в дива, чуєш? Може, це й наївно, але я не здамся. Мій брат… він зараз злий, заплутаний, розірваний зсередини. Але він не монстр. Просто біль засліпив його. І можливо, — Софія злегка усміхнулась, — саме ти допоможеш йому побачити світло.

Дарина затремтіла. Її губи злегка розтулилися, ніби хотіла щось сказати, але не змогла. Замість цього — легкий кивок. І сльоза, непрохана, скотилася щокою.

Соня обійняла її ніжно, як сестра.

— Ти не сама. Я з тобою. Завжди.

У кімнаті знову запанувала тиша — та, в якій народжуються надії.

Незабаром у двері гостьової кімнати постукали. Софія відійшла від Дарини, витерла сльозу з її щоки й прошепотіла:
— Зберись. Це твоя мить. І не бійся — я поруч.

Дарина кивнула, а в дверях уже з’явився Макс.

Він був у темному костюмі, бездоганно підібраному, як завжди. Його погляд відразу зупинився на Дарині. На мить — лиш на мить — у його очах промайнуло щось схоже на здивування. Ця дівчина, яку він нещодавно тягнув за лікоть, виглядала зараз… мов із чужого сну. Вона не зламалася, не розчинилася в підлозі — стояла просто, з гідністю й тремтячою внутрішньою тишею.

Макс змусив себе відвести погляд, стиснув щелепу й жорстко сказав:

— Нам пора.

Софія кинула на нього погляд, повний невдоволення.
— Максе, принаймні скажи їй, що вона виглядає прекрасно. Вона ж… наречена сьогодні. Твоя наречена...

Макс мовчав. Його пальці нервово ковзнули по манжеті. Він не міг вимовити комплімент. Його злість кипіла всередині, як кипить лід перед тим, як розтанути. Він боявся — не її, ні. Себе. Бо кожен її погляд починав колупати в ньому те, що він роками хоронив.

Він лиш коротко кинув:
— Не відставай.

Дарина ковтнула повітря й пішла слідом. Софія затрималася на мить, дивлячись їм услід, з тривогою й надією водночас.

У коридорі Макс ішов швидко. Він не повертався, не говорив. Але раз озирнувся — коли почув її легкі кроки позаду — й упіймав її погляд. Той погляд не був ані благанням, ані викликом. Лише тиха гідність. І щось у ньому… майже зламало його.

Вони спустилися сходами. Внизу вже чекав натовп гостей. Камери, квіти, фуршет. Іда, вся в діамантах і нетерпінні, стояла в центрі, ніби сама вівтар. Софія встигла прошепотіти їй кілька слів, але мати лиш презирливо фыркнула, побачивши Дарину. Вона не змогла приховати гримасу огиди, хоча швидко натягла ввічливу посмішку для присутніх.

Макс подав Дарині руку.

— Посміхнись, — тихо, без емоцій. — Починається вистава.

У просторій вітальні будинку Малевичів, залитій світлом кришталевих люстр і сповненій гомону гостей, витала атмосфера очікування. Офіціанти снували між присутніми з підносами, у вазах виблискували троянди кольору слонової кістки, а жива музика підкреслювала урочистість моменту.

Софія з ніжністю й тривогою останній раз поправила тонкий пояс на талії Дарини й шепнула:
— Пам’ятай, я з тобою. Все зміниться. Ти повинна вірити в це.

Дарина ледь кивнула, боячись, що голос її зрадить. Очі її блищали — не від щастя, а від приглушених сліз. Плаття — скромне, але витончене — наче підкреслювало її крихкість. Волосся було зібране в елегантну косу, з якої спадала ледь помітна хвиля. Вона виглядала як юна принцеса, що випадково опинилася серед чужого королівського балу.

Макс чекав у холі. Його вигляд був, як завжди, бездоганним: строгий костюм, стриманий погляд. Та коли він глянув на Дарину — щось у його очах ледь сіпнулося. Не здивування, не захоплення. Більше — шок від усвідомлення, що ця проста, зламано-сильна дівчина справді стоїть перед ним у ролі нареченої. Його нареченої.

— Час, — сказав він холодно й подав їй руку. Вона прийняла її, легенько, ніби доторк до вогню.

Коли пара вийшла до зали, Іда побіліла. Її погляд обпалював.

— Це фарс, — прошипіла вона до Софії. — Як ти могла дозволити йому таке? Чому потурала безумству?

Соня, незважаючи на  гнів матері, тихо відповіла:
— Це його вибір. І можливо — найкращий, що він коли-небудь робив.

Іда зціпила зуби. Вона чекала на іншу наречену. На ту, що вже мала обрані діаманти, запрошення з золотим тисненням і престижне прізвище. А отримала — злиденну служницю з темним минулим. Ганьба. Приниження. Але камера фіксувала кожну мить, і Іда змушена була всміхатися, хоч пальці судомило від люті.

Макс і Дарина стали перед імпровізованим вівтарем, де стояв ведучий церемонії. Усі вмовкли.

Макс узяв з оксамитової коробки каблучку — елегантну, тонку, з дрібним каменем. Він обережно взяв Дарину за руку… і завмер.

На її пальцях — свіжі сліди порізів. Тонкі, довгі шрами від трояндових шипів. Вони ще не зникли. І вже, мабуть, ніколи не зникнуть. Як і те, через що вона їх отримала.

Його пальці здригнулися. На мить у нього перед очима промайнуло все: вона на колінах у вогкому саду, без рукавиць, з тремтячими руками, покірна, мовчазна, але незламна. Вперше за довгий час Макс відчув — не злість, не презирство. Щось зовсім інше. Щось... майже болісне.