11

Глава 11

У будинку Малевичів панувала справжня метушня. Надворі літали працівники агенції з організації свят: монтували тент у саду, доставляли столи, квіти, посуд і декорації. У холі лунали голоси, телефонні дзвінки, стукіт підборів і шурхіт суконь. Всі готувалися до заручин.

Іда, як завжди, була в епіцентрі бурі — але цього разу не як спокійний диригент, а як розлючена стихія.
— Це не той відтінок бежевого! — кричала вона, вказуючи на скатертину. — Ви глухі, чи що?! Я замовляла «ivory», а не це! І де мій флорист?!
Її голос лунав поверх усіх інших, ріжучи простір як лезо.

Дарина крадькома пересувалася  коридорами та службовими дверима, аби не потрапляти нікому на очі. Вона знала — варто хоч на мить опинитися на шляху Іди, й та зірве на ній усе своє роздратування.

Сьогодні вона особливо відчувала себе зайвою — наче пляма на ідеальному полотні, яке інші намагалися підготувати для «великого дня». Вона знову згадала слова Макса про заручини — наказ, ультиматум, вирок.

Макс був десь у кабінеті — працював, як завжди. Йому було однаково, чи в будинку вибух, чи святкування, — він був відсторонений і холодний. Його присутність відчувалася, навіть якщо його не було видно: важка, непорушна, владна.

Дарина ж прибирала в одній із кімнат, коли почула, як хтось знову грюкнув дверима й розлючено вилаявся. Здригнувшись, вона втягнула голову в плечі й затиснула ганчірку в руках. Її завдання — бути невидимою. Не дихати, не зітхати, не заважати.

І навіть якщо завтра на ній буде каблучка — вона знала: ніхто не сприйматиме її як наречену. Вона була радше жертвою, прикрасою помсти чи забаганки, аніж жінкою, яку хтось кохає.

Але найбільше боліло інше — вона вже не знала, ким стає сама. Тінню? Лялькою? Примарою у власному житті?

Софія рішуче відчинила двері до кабінету Максима, не стукаючи. Він сидів за столом, гортаючи якісь документи, зосереджений, суворий, цілковито в роботі. Проте, як тільки почув кроки, навіть не підвів голови — знав, що це вона.

— У тебе є хвилина? — голос Софії був тихим, але сповненим внутрішнього вогню.

Макс зітхнув і нарешті підняв погляд.

— Кажи.

— Це не розмова на п’ять секунд, — вона перехрестила руки на грудях, вишукуючи в собі спокій, хоч очі її вже палахкотіли. — Я щойно бачила Дарину. Вона мила підлогу у твоїй спальні.

Макс мовчав. Вираз його обличчя залишився незмінним.

— Завтра заручини, — продовжила Софія. — І твоя… наречена, замість того щоб обирати сукню, прикраси, туфлі, стоїть на колінах зі шваброю в руках.

— Вона знає своє місце, — відповів сухо.

— Ні, ти сам вигадав їй це місце, — відрізала Софія. — І якщо ти справді збираєшся провести її до вівтаря, то, можливо, варто хоча б зробити вигляд, що вона тобі не байдужа. Бо завтра всі камери будуть спрямовані на вас. І я тобі обіцяю, Максе, всі заголовки в журналах говоритимуть не про весілля спадкоємця імперії Малевичів, а про скандал. Про принижену, виснажену дівчину в старому одязі, яку привели до вівтаря як раба.

Макс підвівся. Його погляд був важким, втомленим, але в ньому промайнула тінь сумніву.

— Мені все одно, що напишуть.

— Це брехня, — різко відповіла вона. — Тобі не все одно. Ти просто боїшся зізнатися, що вже не контролюєш усе. Що ця дівчина, яку ти ненавидиш, давно пробралася в твою свідомість. І ти караєш її не за вину — а за те, що не можеш позбутися її з серця.

Між ними зависла тиша. У цій тиші було більше правди, ніж у всіх їхніх попередніх суперечках.

— Зроби з неї служницю, катуй її поглядом, принижуй словами… Але якщо ти справді виведеш її завтра перед усіма — то зроби це гідно. Або не роби взагалі, — кинула вона наостанок і, не чекаючи відповіді, вийшла, грюкнувши дверима.

Макс залишився сам. Погляд його вперся в дзеркальне скло вікна — там, у відображенні, він побачив себе. Але вперше за довгий час — не був певен, ким саме він став.

Макс ішов  коридором у напрямку до підсобного приміщення. Після розмови з Софією в голові ще лунав її дзвінкий голос. Його кроки були рішучими, але в душі точилася буря — гнів, сумніви й щось нове, тривожне, чого він не хотів визнавати.

Відчинивши двері, він побачив Дарину — вона саме акуратно складала простирадло на маленькому стільчику. Почула його й миттєво завмерла. Макс нічого не сказав — лише кивнув головою:

— Йдемо.

Вона покірно підвелася, опустивши очі, не сміючи запитувати. В машині сиділа мовчки, тремтячими руками стискаючи край сидіння. Макс не сказав жодного слова, навіть не поглянув у її бік. Авто плавно ковзало вулицями, поки не зупинилося перед скляними дверима великого торгового центру.

Дарина розгублено озирнулася. Її очі ще більше округлилися, коли перед ними з’явилася усміхнена стилістка — висока жінка у світлому костюмі з доброзичливим, але професійно-строгим поглядом.

— Пані Дарина, ви готові до змін? — лагідно запитала вона.

Дарина нічого не встигла сказати — її вже ніжно взяли під руку й повели всередину.

Упродовж кількох годин її ніби занурили в інший світ. Примірочні кабінки, вітрини, тканини, фасони… Стилістка підбирала речі просто ювелірно: скромні пастельні відтінки, витончені сукні, що не кричали, а мовчки підкреслювали крихку жіночність Дарини. Їй дістали комфортне взуття, ніжну білизну, парфуми з тонким ароматом весни.

У салоні краси її волосся трохи вкоротили, освіжили колір, заплели в елегантну, але просту косу. Дарина виглядала так, ніби щойно зійшла з картини — природна, тиха краса, без нав'язливого блиску, але така жива, справжня. Їй зробили легкий макіяж, навчали користуватися пензликами, пудрою, блиском для губ… Вона ніяковіла, червоніла, але в очах з’являвся вогник.

Коли вона повернулася до Макса в новій сукні кольору молочного чаю, в легенькому плащі та акуратних туфельках на низькому підборі, він підняв погляд... і завмер.

Серце ніби на мить пропустило удар. Він не вірив своїм очам. Перед ним стояла не та загнана, налякана дівчина з пустим поглядом — а жива, скромна, але гідна молода жінка. Її краса не била в очі, вона торкалася душі.