10.1

Дарина, тримаючи руки схрещеними перед собою, мов для захисту, обережно переступила поріг кабінету. Двері за нею м’яко зачинилися, наче відрізаючи її від усього світу. Просторе приміщення потопало в тінях ранкового світла, що пробивалося крізь масивні штори. У повітрі стояв запах кави, деревини й холоду.

Максим стояв біля вікна, спиною до неї. Його постать була зібраною, напруженою — мов хижак, що ось-ось зробить стрибок.

— Сідай, — кинув він різко, не озираючись.

Дарина мовчки присіла на край стільця. Серце билося в грудях так сильно, що, здавалося, от-от вистрибне назовні. Вона не розуміла, що зараз буде, але відчувала — щось зміниться. І не в кращий бік.

Макс повільно розвернувся. Його очі палали холодним вогнем.

— Слухай уважно, щоб не довелося повторювати, — промовив він спокійно, але в його голосі вчувалась така влада, що Дарина мимоволі згорбила плечі. — Сьогодні моя мати вирішила остаточно перекреслити моє життя. Вона призначила дату моїх заручин. Без мого дозволу. Без мого слова. Наче я — фігура в її грі.

Він зробив кілька кроків до столу, сперся на нього долонями, вдивляючись у неї з холодною рішучістю.

— Але якщо вже ми всі тут вирішили грати в ролі, то я теж зіграю свою.

Дарина кліпнула, не розуміючи.

— Відтепер ти — моя наречена. Публічно. Показово. Формально.

Вона заклякла. Ніби слова не досягли свідомості. Ніби в неї щойно вистрілили — не кулею, а чимось страшнішим. Вона розтулила рота, щоб щось сказати, але не змогла видихнути ні звуку.

— Це не пропозиція, Дарина. Це наказ, — додав він, наблизившись. — Ти хочеш спокутувати провину? Хочеш залишитися під дахом і їсти хліб за мій рахунок? От і розплачуватимешся. Щодня. Публічно.

Він обійшов стіл, зупинився зовсім близько.

— Ти станеш моєю нареченою. Зі всіма витікаючими обов’язками. Будеш усміхатися на людях, сидіти поруч, тримати мене за руку — і при цьому знати, що для мене ти — ніщо. Порожнеча. Тінь.

Дарина дивилася в його очі — і їй здавалося, що земля йде з-під ніг. У грудях було порожньо. Болісно порожньо.

— І знаєш, що найкраще? — його голос понизився до ледь чутного шепоту. — Ти будеш поряд, але ніколи не отримаєш ані краплі тепла. А моя мати — вона проковтне це. І вдавиться.

Він обійшов її, підійшов до дверей.

— У тебе є рівно десять хвилин, щоб привести себе до ладу. Потім ідемо оголошувати наші заручини.

І вийшов, залишивши її в тиші, що давила сильніше за будь-який крик.

Дарина залишилася сидіти нерухомо, немов паралізована. Повітря в кімнаті раптом стало густим, важким. Вона чула власне дихання — пришвидшене, тривожне, збите. Її пальці міцно стиснули тканину спідниці, ніби це могло втримати її на місці, не дати розсипатися.

В очах щипало. В горлі зібрався клубок. І коли вона нарешті підвелася зі стільця, її ноги були ніби ватяними. Вона підійшла до вікна, притулила лоб до холодного скла і прошепотіла, наче молитву:

— Це не правильно... Це не справжнє... Не можна так…

Її голос зривався, ледве чутний. Сльози повільно котилися щоками, одна за одною, залишаючи за собою мокрі сліди. Вона не витирала їх — ніби дозволяла собі хоч трохи слабкості, перш ніж знову вдягти на себе маску мовчазної покори.

— Шлюб — це не помста... не гра. Це не може бути покаранням.

Вона зіщулилась, притиснувши руки до грудей, ніби намагаючись стримати біль, що проривався назовні. Її тіло дрібно тремтіло. У душі вирувала буря — страх, сором, приниження, несправедливість. І ще щось гірше — усвідомлення того, що вона не має вибору.

— Він хоче зламати мене… остаточно, — прошепотіла вона, дивлячись у простір, в нікуди.

Але десь глибоко, попри біль і розпач, жевріла тонка нитка гідності. Дарина втерла сльози. Подивилася на себе у дзеркало — бліда, із заплаканими очима, але жива.

— Якщо я вже стала пішаком в його грі, — сказала собі пошепки, — я принаймні залишу в собі людину.

Максим зібрав усіх у вітальні. Його обличчя було, як завжди, холодним і непроникним. Дарина стояла трохи позаду — бліда, мов тінь, з опущеними очима. Її руки дрібно тремтіли, але вона стояла рівно, як навчилася за останні тижні — мовчати, не сперечатися, не видавати жодної емоції.

Іда сиділа у своєму улюбленому кріслі, з бокалом білого вина в руці. Вона поглядала на сина з цікавістю, ще не здогадуючись, до чого все йде. Софія сиділа поруч, трохи напружена, ловлячи атмосферу щось важливого.

Макс промовив спокійно, але твердо:
— Я вирішив одружитися.

Іда спершу застигла, потім її губи повільно розтягнулися в задоволену усмішку:
— Нарешті! Я так і знала, що розум переможе впертість. Лариса — чудовий вибір, вона…

— Ні, — перебив її Макс, навіть не підвищуючи голос. — Я не про Ларису. Я говорю про Дарину.

Наступила тиша. Спершу мертва, задушлива, а потім — вибух.

— Ти з глузду з’їхав?! — Іда підскочила з крісла, відкинувши келих. — Це що, жарт? Ти хочеш сказати, що ця… — вона з огидою показала рукою на Дарину, — стане твоєю дружиною? Твоєю нареченою? Твоєю дружиною?!

Софія широко розкрила очі. Вона повернула голову до Дарини — в її погляді був шок, але не відраза. Вона ніби питала: це правда?

Макс не кліпнув і не здригнувся.
— Так. І я не маю наміру обговорювати це з кимось.

Іда аж затремтіла від люті.
— Це ганьба! Це приниження нашого роду! Її навіть до хати пускати огидно, а ти хочеш… — вона запнулася, ніби не могла знайти слів, — …щоб вона носила наше прізвище?!

Софія, мовчавши весь цей час, раптом тихо мовила:
— Ти… справді це зробиш? Не через кохання ж?

Макс коротко зиркнув на Дарину, що не підводила очей.
— Це моє рішення.

— Але вона ж не винна! — вигукнула раптом Софія. — Максе, вона не така, як ти думаєш! Я…

— Досить, Софіє! — обірвав її Макс. — Цей фарс закінчиться. Заручини відбудуться. І я не хочу чути більше жодного слова.

Іда сіла назад у крісло, з виразом повної зневаги, притискаючи руку до скроні.
— Це кінець. Ти губиш усе.