10

Глава 10

Наступного ранку, щойно сонце торкнулося верхівок дерев за вікнами маєтку, Дарину розбудив голос Марії:

— Пан Максим викликає тебе… до своєї спальні. Негайно.

У неї всередині все стиснулося. Вона мовчки кивнула, вмилась у холодній воді з крану, заплела волосся у тугу косу й поспішила коридором. Руки тремтіли, серце гупало в грудях так голосно, що здавалося — його чути на всю округу.

Вона постукала у двері.

— Заходь! — пролунав голос Макса з глибини кімнати. — У ванній.

Вона зайшла обережно. Простора спальня потопала у м’якому світлі ранку. Пахло кавою, м’ятою та дорогою чоловічою парфумерією. Звідкись із-за дверей ванної долинала приглушена вода.

— Вибери мені костюм, сорочку, туфлі, — кинув він коротко з-за дверей. — У мене зустріч.

Дарина не відповіла. Вона підійшла до гардеробу, обережно відчинила масивні дверцята. Усередині — ідеальний порядок. Кожна річ — як під лінійку. Вона провела пальцями по ряду костюмів, зупинилася на графітовому з тонкою синьою полоскою. До нього підібрала світлу сорочку, сріблясті запонки та чорні шкіряні туфлі, начищені до блиску.

Виклала все на велике ліжко, рівно, ніби готувала одяг королю. Коли Макс вийшов з ванної, витираючи волосся рушником, вона стояла осторонь, опустивши погляд.

Його погляд ковзнув по вибраному одягу. На мить він завмер — якось надто точно вона вгадала стиль, поєднання, навіть дрібні аксесуари.

— Хто тебе цьому вчив? — кинув він, наче між іншим, рушником витираючи шию.

— Ніхто, — тихо відповіла Дарина. — Просто запам’ятовую те, що гармонійне.

Макс мовчки зиркнув на неї, потім знизав плечима. Він узяв сорочку, натяг її швидко, енергійно.

Як ця злиденна, жалюгідна істота могла настільки добре вписатися в його простір? Хто вона така, щоб знати, що йому пасує, що личить, що він любить?

Йому захотілося знову відчути свою перевагу. Поставити її на місце.

Він, не кажучи ані слова, взув туфлі, різко сів на край ліжка, опустивши одну ногу на килим, іншу лишивши на носку.

— Зав’яжи, — сказав спокійно, але різко.

Дарина на мить завмерла, але навіть не зважилась підняти очей. Вона кивнула ледь помітно й мовчки опустилась на коліна перед ним. Її пальці обережно торкнулися шкіри туфель, вона швидко й вправно зав’язала вузли. Шнурки були ідеально рівними.

Макс стежив за її рухами зверху вниз, з тим холодним поглядом, що міг би зупинити серце. Дарина не піднімала очей. Тільки її руки працювали — точно, без помилок, без тремтіння.

Коли вона закінчила, повільно випросталась, встала і, опустивши голову, застигла перед ним, чекаючи наступного наказу, наче тінь без волі, без слова.

Його роздирала злість. Її покірність не приносила задоволення. Навпаки — викликала дивну тривогу.

— Ще раз наважишся глянути в бік Софії — сотню разів пошкодуєш, що ще й досі дихаєш. І не думай, що тут ти комусь потрібна, — кинув він з люттю в голосі, підходячи до дзеркала й поправляючи манжети. — Тепер — на кухню. Потім у кабінет. І не запізнюйся.

Дарина злегка вклонилася й швидко вийшла, ніби тікала.

Макс лишився на мить на самоті, втупившись у власне відображення. Гнів у його очах поступово тьмянів, залишаючи по собі щось інше. Щось, що йому страшенно не подобалося.

У великій світлій їдальні стояла звична ранкова тиша, порушувана лише дзвоном посуду та голосом Іди, що зосереджено й захоплено щось обговорювала по телефону. Вона сиділа за столом у своєму улюбленому шовковому халаті, з чашкою еспресо в одній руці та нотатником у другій.

— Ні, ні! Білі півонії з кремовими трояндами. І обов’язково вінок з гортензій — Лариса хоче ніжну композицію, але без зайвої скромності. Заручини все ж таки, — вимовила вона з надмірною солодкістю в голосі.

Макс зупинився на порозі.

— Що? — його голос вдарив по повітрю, мов батіг. — Які заручини?

Іда здригнулася й різко глянула на сина, але телефон не опустила.

— Так, я вам передзвоню, — швидко пробурмотіла вона у трубку і поклала слухавку. — Максиме, чому ти знову поводишся як невихований хлопчисько? Я все роблю для твого блага.

— Ти знову за своє? — він наблизився до неї, очі наливалися гнівом. — Я не просив тебе щось "робити для мого блага". І я не збираюсь одружуватися з Ларисою. Ніколи.

— Вона чудова дівчина! З гідної родини, з вихованням, з перспективами! — Іда піднялася з місця, вже з готовністю до битви. — На відміну від тих бродяг, яких ти тягнеш у дім!

— Не смій! — Макс вибухнув, вдарив кулаком по спинці стільця. — Це мій дім. І я вирішую, хто тут буде, а хто — ні. І якщо ти ще раз без мого відома щось замовиш, когось запросиш чи вирішиш, з ким мені одружуватись — я зміню замки, і ти сама не зможеш сюди увійти!

Іда стояла посеред їдальні з тремтячими губами, але з поглядом, що палав гордістю та рішучістю.

— Заручини все одно відбудуться, Максиме! — вигукнула вона услід синові. — І сім’я Малевичів нарешті отримає гідну, чисту, благородну невістку, а не… — вона обірвала фразу, зневажливо хмикнувши. — …не те, що ти притяг у дім із вулиці.

У цей момент двері до їдальні відчинилися тихо, майже непомітно. Дарина, з опущеним поглядом, несла каву до кабінету Макса. Її хода була обережна, мовби вона боялася потривожити тишу. Вона виглядала інакше, ніж у перші дні — стримано, акуратно, чисто, але все ще несла на собі тінь приниження.

Макс вийшов їй назустріч. Їхні погляди зустрілися на мить. І саме тоді в його голові спалахнула думка. Ідея, настільки підступна й ідеальна у своїй цинічності, що на його обличчі з’явилася тінь ледь помітної посмішки.

Він повільно підійшов до Дарини, прийняв з її рук тацю з кавою, не зводячи з неї погляду. В її очах — звичний страх. У його — блиск задуму.

"Одним пострілом — два зайці," — промайнуло у свідомості Макса. — "Хочеш нав’язати мені наречену, мамо? Добре. Але я покажу тобі, на що здатен, коли мене змушують. І покажу цій дівчині, що таке справжнє пекло…"

— Дарина, — голос його був спокійним, майже ласкавим, що лише лякало ще більше. — Зайди до мого кабінету. У нас з тобою буде… дуже особлива розмова.