9. 1

Дарина ще не встигла до кінця зачини за собою двері, як вони з гучним тріском знову розчахнулися. У прохід влетів Максим — мов буря. Його обличчя палахкотіло гнівом, щелепа напружено стиснута, а очі блищали люттю.

— Я ж попереджав тебе! — голос гримів по тісному приміщенню. — Я сказав: не наближатися до моєї сестри!

Він зробив крок уперед, а потім різко схопив Дарину за руку. Біль пронизав її плече, і вона інстинктивно зойкнула.

— Пробач…те я не хотіла… — ледве прошепотіла, задихаючись, не зводячи зляканих очей з його обличчя.

— Мовчи! — гаркнув він. Його пальці стискали її зап’ясток так, ніби хотіли зламати кістку.

Дарина зіщулилась. Усе тіло напружилось в очікуванні удару. Вона затулила обличчя руками, тремтячи від страху.

І тут щось змінилося. Макс завмер. Його дихання залишалося важким, але погляд враз став іншим — менш злим, більш... здивованим.

— Ти що... справді думаєш, що я підніму на тебе руку? — голос його знизився, у ньому звучала глуха образа. — Навіть на таку, як ти?

Він розтиснув пальці й відступив. Дарина ковзнула спиною по стіні до підлоги, ховаючи лице в долонях. Сльози текли мовчки.

Макс ще кілька секунд дивився на неї — на ту, що з переляку притискалась до стіни, ніби чекала тортур. І його щось у цьому раптово спинило. Щось глибоке й болюче, чого він сам не хотів усвідомлювати.

— Не змушуй мене повторюватися, — тихо сказав він нарешті. — Ти не маєш права навіть дихати поруч з Софією.

Він різко розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима.

Дарина залишилася сидіти в темній тісній кімнатці, пригорнувши до грудей побілілу від болю руку, й вперше за довгий час відчула, що страх може бути сильнішим за будь-який холод чи голод.

Макс сидів у кабінеті, втупившись у вікно. Невелика тріщина в склі переливалась у сонячному світлі — дрібниця, на яку раніше ніколи б не звернув увагу. Та зараз вона чомусь дратувала. Так само, як і все, що стосувалося Дарини.

Її зляканий погляд, покірність, мовчання… і при цьому — дивна впертість, з якою вона дивилася на Софію. Наче хотіла захистити її. Наче мала на це право.

Ні. Це має закінчитися.

Він не міг дозволити, щоб ця дівчина знову втерлася у довіру до його сестри. Софія була надто доброю, надто м’якою. Її доброта могла обернутися проти неї. А він не дозволить, щоб у його домі знову з’явилася отрута.

Дарина повинна бути під наглядом. Постійно.

Тоді у нього спала на думку ідея — проста й ефективна. Якщо він хоче контролювати Дарину, бачити кожен її крок, чути кожне слово — вона повинна бути поруч. Стане його тінню. Його персональною служницею.

Макс піднявся зі стільця та натиснув на дзвіночок.

За кілька хвилин у дверях з’явилась Марія.

— Кава. Чорна. Без слів, — кинув він коротко. А тоді, коли жінка вже зібралась виходити, додав:
— І ще одне. Проведи до мене Дарину. Але спочатку вона має приготувати мені ту кляту каву.

Марія кивнула, стримано приховуючи подив. Вона вже знала — якщо пан Максим щось задумав, зупинити його буде неможливо.

Макс повернувся до вікна. Відбиток у склі більше не дратував. Тепер у нього з’явився план. 

Дарина увійшла до кабінету несміливо, тримаючи в руках чашку з кавою. Її постава була скована, а очі напружено стежили за кожним рухом Макса, ніби вона стояла перед судом. Поставивши чашку на край столу, вона зробила крок назад і схилила голову, чекаючи, що буде далі.

Макс спокійно взяв чашку, зробив ковток. Кава була гаряча, міцна, як він любив. І дивно… не пересолоджена, не пересолена — як це часто бувало, коли щось робили з примусу. Ця дівчина навіть у страху примудрилася зробити все правильно. Його це дратувало ще більше.

— Стій рівно, — сказав він сухо. —  Я не збираюся тебе бити… принаймні зараз.

Дарина підвела очі, повільно, з тією ж тривогою. Її погляд був розмитим, втомленим, але чистим. І ця чистота чомусь діяла на Макса, як шипи на рану.

— Від сьогодні ти моя персональна служниця, — сказав він рівним, жорстким тоном. — Будеш з’являтися щоранку в цей кабінет, поки я не скажу інше. Виконуватимеш усе, що я накажу. Супроводжуватимеш мене, куди я скажу. І завжди — завжди — будеш мовчати, якщо тобі не дають слова.

Дарина мовчала. Тільки легке здригання пальців видало її напруження.

— І якщо ти хоч раз… хоч раз… наблизишся до Софії без мого дозволу — я зроблю так, що ти пожалкуєш, що взагалі народилася. Ясно?

Дарина кивнула.

— Говори. — Макс наблизився, його голос став крижаним. — Я тебе запитав: Ясно?

— Так, — прошепотіла вона. Голос ледве долинув до нього, ніби чужий.

— Чудово. Тоді повертайся до роботи. Я тебе покличу, коли знадобишся.

Дарина розвернулась, ідучи до дверей. У Макса в голові ще довго лунало її тихе "так", і чомусь, хоч він сам цього не розумів, воно не приносило йому задоволення. Навпаки — залишило після себе якусь гірку порожнечу.

Вона не плаче. Не сперечається. Не лається. Просто підкоряється…

Це було не так, як він очікував. І саме тому — ще більше злило.