9

Глава 9

Макс ішов коридором, прямуючи до кабінету, коли раптом зачув голос матері. Вона говорила по телефону, і двері до її кімнати залишалися прочиненими. Він мав пройти повз — просто пройти, не слухаючи. Але слова, що долинали зсередини, змусили його спинитися.

— Так, мила, я все вирішила. Ти ж знаєш, він мене послухає. — Іда зітхнула голосно, театрально. — Твоя донька йому пасує. З гідної родини, не з вулиці. А головне — я зможу довірити їй дім і майбутнє нашого роду. 

Макс застиг. У грудях запульсувала злість.

— Заручини будуть на наступних вихідних, — продовжувала мати. — Так, я сама все організую. Вони з Максом ще не говорили? Нічого. Він дізнається тоді, коли буде треба. У нього не буде вибору. Він мій син, а не якесь там волоцюжне створіння. У цій сім'ї вирішую я.

Він більше не міг слухати. Різко відчинив двері й зайшов, з таким силою, що телефон Іди мало не випав з рук. Вона здригнулася, а потім спробувала усміхнутися.

— О, Максиме. Я саме говорила зі своєю подругою. Ти ж пам’ятаєш її? 

— Що це було, мамо? — голос його був спокійним, майже крижаний. Але очі блищали гнівом. — Ти вирішуєш, з ким я маю одружитися? Назначаєш заручини без мого дозволу? Ти що не в собі?

— Ти нічого не розумієш. Я ж хочу як краще! Хіба це погано — планувати твоє щасливе майбутнє?

— Моє майбутнє — не твій проєкт. І вже точно не ярмо, яке ти нав’язуєш через телефонні балачки з подругами. Заручини? Без мого слова? — Макс з презирством хитнув головою. — Ти перегнула, Ідо. Цього ніколи не буде. 

— Я твоя мати! — різко підвищила голос Іда. — І я знаю, що тобі потрібно. Лариса зробить тебе щасливим!

Макс зробив крок ближче. Його голос знизився до небезпечного шепоту:

— Щастя — це не те, що можна організувати в записнику. І вже точно не те, що ти можеш призначити мені. Твоя "невістка" сюди не ввійде навіть на поріг.

Він розвернувся й пішов, не слухаючи більше жодного слова. Сходами спускався швидко, з кам’яним обличчям. У грудях пульсувала лють, у жилах — крижаний холод.

Його мати перетнула межу. І він не дозволить їй керувати його життям. Більше — ніколи.

Макс проходив повз бібліотечну кімнату, коли почув знайомі голоси. Він уже зробив кілька кроків далі, але щось у тоні розмови змусило його зупинитися. Прислухавшись, він упізнав голос Софії — і Дарини.

— Я намагаюся, правда, — зітхала Софія. — Але ця тема знову мов камінь на шиї. Я просто не розумію, як це все пов’язати… Навіть не знаю, як пояснити.

— То покажи мені, — голос Дарини був м’який, спокійний. — Я спробую подивитися з боку. Можливо, просто потрібно трохи інше пояснення.

— Серйозно? — здивувалась Софія. — Тобі це не буде важко?

— Навпаки. Я завжди любила аналіз і логіку. Якщо це історія чи філософія — я на таких питаннях виросла в інтернаті. Я перечитала усі книги, які були у нашій бібліотеці. 

Настала коротка пауза, яку заповнило шарудіння сторінок.

— О, це про період раннього Нового часу, — сказала Софія. — Тут усе якесь хаотичне… Війни, реформи, зрушення. А ще ці трактати — вони звучать, ніби кожен хоче суперечити іншому.

— Тому що так і є, — м’яко всміхнулася Дарина. — Це була епоха протистоянь. Щоб зрозуміти її, треба не запам’ятовувати дати, а побачити причини. Хочеш — я поясню на прикладі?

Макс, прихований за дверима, завмер. Він чекав почути звичне благання, жалість, сльози — але замість цього… Дарина говорила як викладач. Упевнено, точно. Її голос звучав мудро, без найменшої ноти невпевненості. Він зловив себе на тому, що навіть йому стало цікаво, що ж вона скаже далі.

— Подивись: уяви собі, що кожен з авторів того часу — це не просто людина з ідеєю, а боєць на політичному фронті, — говорила Дарина. — Їхні трактати — це кулі, а книги — зброя. Вони намагаються вижити у світі, що змінюється кожні десять років. Вони сперечаються, бо інакше — їх просто не почують.

Софія уважно слухала, трохи схиливши голову.

— Тобто вони не плутаються. Вони воюють?

— Саме так, — кивнула Дарина. — Це ключ до розуміння. Не шукати абсолютної істини, а зрозуміти контекст, у якому писали. Тоді всі ці протиріччя перестають лякати.

Макс усе ще стояв біля дверей. Його погляд був прикутий до тіні Дарини за шторою. В голові роїлися думки: звідки в неї така мова? Звідки цей розум? І чому вона поводиться так, ніби не має права ні на що — хоча насправді могла б бути в зовсім іншому світі?

Його обличчя затьмарилося.

Хто вона така насправді?

Макс відчинив двері без стуку. Обидві дівчини здригнулися.

— Що тут відбувається? — його голос звучав спокійно, але в ньому ховалась напруга.

Софія підвелася з дивану, розгублена.

— Ми просто говорили… Я показала Дарині матеріал, з яким не можу впоратись, а вона…

— Вона?! — перебив Макс, перевівши погляд на Дарину. — Вона тут не для того, щоб з тобою говорити. І тим більше — не для того, щоб щось тобі пояснювати.

Дарина встала. Її плечі знову згорбилися, очі опустилися в підлогу. Вся її впевненість щойно зникла, ніби її не було й сліду.

— Я… вибачте, я не хотіла… — прошепотіла вона.

— Тоді не роби того, чого не маєш права хотіти, — різко кинув він. — Забирайся. І щоб я більше ніколи не бачив тебе в цій кімнаті. Ні біля Софії. Ні поруч. Ні у сні.

Софія зробила крок уперед:

— Максе, вона ж нічого поганого не зробила. Вона просто…

— Досить! — відрізав він, не відриваючи очей від Дарини. — Це не обговорюється.

Дарина, не зронивши більше ні слова, швидко вийшла з кімнати, зникнувши за дверима, мов тінь. Її кроки лунали ледь чутно, але Макс чув кожен з них.

Коли вона зникла, в кімнаті запала тиша. Софія дивилась на брата з болем і нерозумінням.

— Вона не така, якою ти її бачиш…

— Ти ще надто юна, Софіє, — холодно мовив Макс, відвернувшись. — І надто добра. Це робить тебе вразливою. Я не дозволю, щоб це хтось використав проти тебе. Навіть така, як вона.

Він вийшов, залишивши сестру саму серед мовчазних книг і тіні тривоги, яка зависла в повітрі.