8

Глава 8

Наступний ранок видався тривожним ще до того, як хтось із них встиг скуштувати перший ковток кави. За великим столом у їдальні сиділи Іда, Софія та Максим. Сонячне проміння ковзало крізь високі вікна, але не могло розвіяти холод, що наповнював повітря.

Іда, з бездоганною зачіскою й у досконало випрасуваній блузі, поважно взяла горнятко й зробила ковток. Її погляд ковзнув до сина — пильний, пронизливий.

— Максиме, ми мусимо серйозно поговорити, — почала вона з таким тоном, ніби вже ухвалила рішення замість нього. — Я втомилась спостерігати, як ти марнуєш своє життя. Пора подбати про майбутнє.

Макс підвів на неї очі, холодні й мовчазні. Софія знітилася, ніби щось передчувала, але мовчала, неквапливо крутячи ложку в чашці з чаєм.

— Сьогодні до нас завітає Лариса — донька моєї подруги. Прекрасна дівчина з чудової родини. Розумна, вихована, гідна тебе. Я запросила її на обід.

Максим зціпив щелепи. Він відклав виделку й відкинувся на спинку стільця, склавши руки на грудях.

— Ти запросила гостю без мого дозволу?

— Це не гість, — різко відповіла Іда. — Це потенційна наречена. І так, я запросила. Бо вже втомилась чекати, поки ти сам ухвалиш бодай одне доросле рішення.

Макс зірвався з місця. Його погляд, палкий і сповнений злості, встромився у матір, як лезо.

— Моє життя — не твій бізнес, — сказав він різко. — Я не збираюся одружуватися з тією, кого ти обрала за мене. Особливо зараз.

— Особливо зараз? — Іда вскипіла. — Зараз, коли ти тримаєш у будинку злиденну дівчину з вулиці, яка, ймовірно, вбила твого брата? У тебе вистачає нахабства відмовлятися від порядної дівчини? Мені все відомо, Максе. Навіть не намагайся приховувати від мене правду. 

— Не смій порівнювати, — різко кинув Макс. — Це не обговорюється.

— Все обговорюється, коли йдеться про честь нашої родини! — Іда підвищила голос. — Якщо ти сам не подбаєш про майбутнє — я подбаю. Я не дозволю, щоб ім’я Малевичів тягнули по багнюці через твої примхи!

Софія схопилася з-за столу.

— Досить! — вигукнула вона, сльози вже блищали в її очах. — Можна хоч на мить забути про репутацію й згадати, що Даніеля більше немає?

Іда мовчки зиркнула на доньку, але не відповіла. Макс провів рукою по обличчю, намагаючись опанувати себе. Він глянув на матір останнім холодним поглядом і вийшов з їдальні, не сказавши більше жодного слова.

Максим сидів у кабінеті, ще не встиг оговтатися після ранкової суперечки з матір’ю, як задзвонив телефон. На екрані висвітилося — Арсен.

— За мить буду в тебе. Маємо про що поговорити, — коротко сказав друг і поклав слухавку, не чекаючи відповіді.

Макс зітхнув і натиснув кнопку дзвінка.

— Маріє, принеси, будь ласка, дві кави на веранду. Зараз буде мій гість.

Він встав, випростав плечі й вийшов у двір, спробувавши очистити голову від гнітючих думок. Повітря було свіже, хоча сонце вже добре пригрівало. Запах троянд змішувався з вологим ґрунтом, утворюючи солодкувату, але важку атмосферу.

Макс зупинився, коли його погляд випадково впав на постать біля троянд. Дарина.

Вона знову обрізала кущі голими руками. Її пальці були подряпані й червоні, однак сьогодні в її вигляді було щось… інше. Він спершу не міг зрозуміти, що саме змусило його зупинитися, але потім це вразило його зненацька.

Волосся Дарини було акуратно заплетене у косу, зібране з обличчя, відкриваючи високе чоло й тонку шию. На ній був чистий, охайно попрасований одяг, хоч і скромний — простий сірий светр і темна спідниця. Її рухи стали зосередженими, уважними, і не було в них тієї розгубленості чи страху, які раніше його дратували. Навпаки — мовчазне зосередження й покора.

Макс відчув, як щось смикнуло всередині. Легке, майже непомітне збурення в його власній рішучості. Він не дозволив собі зупинитися на цьому відчутті, лише зиркнув з-під лоба — суворо, різко, відчужено — і пішов далі, не сказавши жодного слова.

Дарина не наважилась навіть підняти очей. Вона відчувала його погляд, мов удар. Але все одно продовжувала обрізати гілки, стискаючи секатор все дужче, наче разом з колючими пагонами обрізала власний біль.

Макс стиснув кулак. Він не міг зрозуміти, чому образ цієї дівчини так вперто лишався в його голові. Невже те, що він задумав для неї, починає втрачати свою силу? Ні! Він не проявить слабкість. Жалість це не про нього. 

На подвір’ї загуркотів мотор. Чорний седан під’їхав до воріт, і вже за кілька секунд з нього вийшов Арсен — високий, спортивної статури, з невимушеною посмішкою і темними окулярами, які він зняв, тільки-но побачивши друга.

— Максе, брате, — він обійняв його міцно по-чоловічому. — Не впізнаю тебе. Ти як привид останнім часом. Я все розумію, але життя має продовжуватися. 

— Буває, — коротко відповів Макс і жестом запросив на веранду. — Сідай. Зараз принесуть каву.

— Ти в нормі взагалі? — Арсен уважно вдивлявся в обличчя Макса. — Кажи, якщо треба допомога. Тільки дай знак.

Макс нічого не сказав — лише кивнув. Погляд його раптом зупинився на постаті біля троянд, і Арсен, прямуючи слідом за ним, теж мимоволі озирнувся.

Дарина стояла біля куща, зосереджено обрізаючи сухі гілки. Її рухи були напруженими, а руки подряпані до крові. Та увагу Арсена привернуло не це — він не міг не помітити, що попри жалюгідний вигляд, у ній було щось дивне… щось, що не вкладалося в образ "служниці".

— А це хто? — тихо запитав Арсен, киваючи у бік Дарини. — Новенька? Чи це з тих, кого ти… рятуєш у свій особливий спосіб?

Макс навіть не подивився в її бік.

— Це ніхто, — відказав він холодно. — Просто бруд під ногами. Не витрачай час.

Арсен підняв брову, але не став уточнювати. Він добре знав Макса — якщо той не хоче говорити, то краще не тиснути.

— Як скажеш, — пробурмотів він, зиркаючи крадькома в бік Дарини.

Раптом телефон у кишені Макса завібрував. Він глянув на екран, зітхнув, стримано сказав:

— Почекай тут. Без мене не йди нікуди. Це важливо.