7.1

Коли авто нарешті зупинилося перед воротами маєтку, небо вже затягнулося нічною темрявою. Фари освітили знайомий фасад, і все навколо виглядало спокійно, майже безтурботно — якщо не рахувати бурі, що клекотіла в душі кожного, хто щойно перетнув поріг.

Макс вийшов із машини, глянув на Дарину холодним, виснаженим поглядом.

— До ранку не потрапляй мені на очі, — кинув крізь зуби, не давши їй навіть шансу на слово. — Навіть тінь твоя не повинна торкнутися мого шляху. Якщо побачу — ти про це пошкодуєш.

Він зачинив дверцята й пішов у будинок, не озираючись.

Дарина стояла на ґанку ще кілька хвилин. Вітер шарпав її тонку хустину, як знущання — ще одне в довгому списку сьогоднішнього дня. Потім вона повільно рушила до свого притулку — комірки, яку не могла назвати ані кімнатою, ані прихистком. Просто бетонна коробка з ліжком і тьмяною лампочкою.

Вона сиділа на краєчку ліжка, коли двері тихо рипнули. Увійшла Марія, несучи піднос із вечерею — тарілку супу, скибку хліба, трохи каші. Несміливий погляд старшої жінки ковзнув по фігурі дівчини, що сиділа мовчки, мов зранена тварина.

— Це… від пані Софії, — тихо сказала Марія. — Вона просила, щоб я тобі принесла.

Дарина мовчки кивнула. Вона не знала, чи їй дякувати, чи ховатися, чи просити про допомогу.

— Знаєш, — Марія сіла на край лавки, — я працюю тут багато років. І бачила всяке. Але твоїх очей… таких, як сьогодні… я не бачила ніколи. Вони ніби кричать.

Дарина ковтнула клубок у горлі.

— Я… я не хотіла… — її голос затремтів. — Я не знала… Що буде…

Марія поклала руку їй на плече, лагідно, без осуду.

— Інколи не від нас усе залежить, дитино. Просто пам’ятай: навіть у пеклі можна залишитись людиною. Не дозволяй, щоб тебе зробили чимось іншим.

Дарина ледве стримувала сльози. Ці кілька слів співчуття впали на її душу, як крапля води в пустелю. Вперше за довгий час їй стало трохи… не так страшно.

Марія зітхнула й підвелася:

— Їж, поки тепле. І відпочинь. Якщо зможеш.

Двері зачинилися. У кімнаті знову стало тихо. Але Дарина довго ще сиділа, обійнявши коліна. Її очі повільно гасли — до наступного світанку, що знову зустріне її самотністю та болем.

Дарина стояла біля раковини, в якій шуміла крижана вода. Вона простягнула долоню, підставивши її під струмінь, і здригнулася. У кімнаті було сиро й холодно, тіло ломило від втоми, але вона вже зібралася митися, навіть якщо це буде під льодом. Коли в душі така ж пустка й зима, як і в усьому довкола, вода здається лише частиною покарання.

Раптом у двері постукали.

Вона завмерла.

— Це я… Софія, — тихо пролунав знайомий голос.

Дарина нерішуче підступила й обережно відчинила. Софія стояла на порозі — ніжна, тендітна, зі слідами тривоги на обличчі. У її руках був великий рушник.

— У моїй ванній є гаряча вода, — тихо сказала вона. — І чисті рушники, мило… усе. Хочеш — можеш помитися там. Я все приготувала.

Дарина втупилася в неї здивовано, очі повнилися недовірою.

— Але ж… я не можу… — пробелькотіла вона.

— Ти можеш, — перебила її Софія. — І мусиш. Ти не заслуговуєш на це — жити тут, мерзнути, боятися. Я не знаю всієї правди… але знаю, що ти не вбивця. 

Дарина затремтіла. Її губи сіпнулися, але жодне слово не виходило.

Софія зробила крок ближче й простягла рушник.

— Ти була поруч із ним… Ти його знала. Я це бачу. І відчуваю. Якщо мій брат і вірить, що ти причетна до смерті Даніеля — це тому, що йому зараз дуже боляче.

Вона поклала руку собі на груди, трохи вище серця.

— Йому болить ось тут. Не словами, а болем, що нищить зсередини. Він не поганий. Просто розбитий. Максим відчуває провину перед братом, тому й знайшов тебе, щоб виплеснути свою злість. 

Дарина не витримала. Її очі наповнилися сльозами. Вона прикрила рот долонею, щоб не зірвався ридальний звук, і хитаючи головою, тихо прошепотіла:

— Ви… добра… дуже добра…

— Не варто, — м’яко сказала Софія. — Просто… я вірю в людей. У тебе теж. Бо якби ти справді хотіла зла — ти б не була такою… зламаною. Тобі потрібна допомога та підтримка. 

Дарина глянула в очі Софії. У них не було осуду — лише тепло, щире й людяне. Здригнувшись, Дарина раптом зробила крок уперед і прошепотіла:

— Можна… я обійму вас?

Софія мовчки розкрила обійми, і Дарина кинулася в них, як дитина. Вона ридала тихо, але затято, зціпивши пальці в тканині светра Софії.

— Я не знала… що там у пакунку, — шепотіла вона між схлипами. — Клянусь… я не знала…

Софія притискала її до себе, гладячи по спині, не вимагаючи пояснень, не ставлячи питань.

— Ти не одна, — сказала вона. — Тепер не одна.

У цю мить обидві стояли в маленькій комірчині — тендітні, поранені, але вже не зовсім зламані. Їх об’єднувало не минуле, а щось інше — людяність, яку важко знищити навіть у найчорніші дні.