7

Глава 7

Дарина ішла мовчки, згорблена, втупившись у підлогу, ніби намагаючись злитися з тінями стін. Серце калатало в грудях так, що здавалося — ось-ось розірве її зсередини. Слова Макса ще відлунювали в голові, кожне з них — наче цвях у душу.

Коли двері підсобного приміщення зачинились за її спиною, вона нарешті дозволила собі дихнути. Не плакати — ні. Плакати вона вже розучилась. Просто дихати. Її ноги підкошувалися, та вона трималася, присіла на холодну підлогу, опершись спиною об стіну.

Приміщення, в яке її поселили, було темним і сирим, із вузьким віконцем під стелею, через яке ледь пробивалося денне світло. На ліжку тонкий матрац та ковдра. Біля нього — старий, обшарпаний стілець і металева миска з парою столових приборів. Усе пахло вогкістю, пилом і забуттям.

Дарина оглянулась. Її погляд зупинився на зашкарублих бинтах, що ще тримались на подряпаних руках. Кущі троянд залишили на її шкірі десятки дрібних порізів, деякі з них і досі сочилися кров’ю. Але біль — був десь далеко. Вона звикла до нього. Біль — не найстрашніше.

Найстрашніше — це те, що вона стала втіленням ненависті. Що вона — небажана. Що її ненавидять і зневажають ті, кого вона вважала добрими. Даніель був її світлом… і він пішов. А тепер вона залишилася наодинці з темрявою.

Вона підгорнула ноги, обійнявши їх худими руками, й притисла лоб до колін.

— Пробач, — прошепотіла вона у глуху порожнечу кімнати. — Якщо б я знала… хоч щось знала…

Її губи тремтіли, але сліз не було. Лише тиша. І стіни, які не співчували. І тінь, що повільно сповзала з кута, лягаючи їй на плечі, мов плащ приреченості.

Макс ішов коридором швидко, з кожним кроком відчуваючи, як його злість розростається, немов пожежа. Його щелепи були стиснуті, пальці ледь не ламали дверну ручку, коли він різко відчинив двері до комірки, де тулилася Дарина.

Вона здригнулася від несподіванки, підвела погляд, ще не встигнувши повністю зібратися з думками. У його очах палав вогонь. Справжній. Руйнувальний.

— Я ж попереджав! — вистрілив голосом, який вразив її наче батіг. — Тобі чітко було сказано: не наближайся до Софії. А ти посміла?!

Дарина розгублено відкрила рота, намагаючись щось сказати, пояснити — хоч слово, хоч звук, — але її горло зціпило.

— Ти думаєш, моє терпіння безмежне?! — Макс рушив у кімнату, різко, як буревій. Він перекинув стілець, зірвав ганчір’я з вішалки, вдарив ногою у порожнє відро. — Ти хоч розумієш, що ти — це ганьба?! Тінь, прокляття в цьому домі!

Він зловив її за лікоть — міцно, мов кліщами.

— Вставай! — гаркнув він. — Рухайся!

Дарина, ледве тримаючись на ногах, покірно підвелася. Її лячні очі шукали хоч тінь розуміння на його обличчі, але там було лише каміння.

Макс майже волік її за собою до двору, відчинив двері авто, різко вказав:

— Сідай.

Вона слухняно, тремтячими руками сіла на сидіння. Дверцята з грюкотом зачинилися, мотор завівся з риком.

Дарина не наважувалася поставити жодного питання. Лише сиділа, втупившись у долоні, які лежали на колінах. Її дихання було уривчастим, ледь чутним.

Їхала мовчки, втиснута у крісло, як винна дитина, яку везуть на суд.

Коли машина зупинилася біля воріт кладовища, Макс вийшов, обійшов авто, різко відчинив їй двері:

— Виходь.

Вона вийшла. Ноги підкошувалися, але вона йшла за ним. Земля була сирою, важкою, і навіть повітря тут пахло втратою. Він упевнено вів її між рядами хрестів, доки не зупинився перед свіжою могилою. Чорна земля, мармурова плита, гвоздики… ті самі.

Макс повернувся до Дарини. Його голос, коли заговорив, був тихим, але кожне слово — наче лезо:

— Подивись на це місце. Добре запам’ятай його. Тут лежить мій брат. Єдина людина, яка в тебе повірила. Єдиний, хто бачив у тобі щось світле. А тепер його немає.

Він ступив ближче.

— Ти принесла смерть. Ти — його кінець. І тепер, поки я дихаю, ти нестимеш за це відповідальність. Не буде прощення. Не буде спокою. І не буде порятунку.

Дарина стояла мовчки, сльози текли по щоках, капали на вологу землю. Але вона не ридала. Просто стояла, як маленький промоклий привид, ніби вже стала частиною цвинтаря.

Макс глянув на могилу, зціпив зуби, знову перевів погляд на неї — і просто пішов.

Дарина залишилась. Одна. І в тиші кладовища її тихий шепіт пролунав страшніше за крик:

— Пробач мені, Даніелю…

Макс сидів за кермом, обперши лікті на кермо, з поглядом, втупленим кудись у порожнечу. В його очах пульсували спалахи ненависті, розпачу, втоми. Важке дихання залишало туман на вікні. Усередині нього щось клекотіло — щось хижо-неконтрольоване, від чого самому було моторошно.

Він почув її ще до того, як побачив. Легкі кроки, обережні, майже беззвучні. Вона підійшла до машини — тиха, згасла, мов привид. Дарина зупинилася біля дверцят, але не відчинила їх. Вона просто стояла — мовчки, опустивши голову, затиснувши руки в тоненькі плечі.

Вона чекала дозволу. Не слова, а жесту, кивка, натяку — чого завгодно. Але не зрушувала з місця.

Макс перевів погляд на неї. Його щелепа напружилася, пальці судомно стиснули кермо. Вона виглядала так, ніби її ось-ось зіб’є перший подих вітру. Вся постать випромінювала покору, втому і щось невловиме… щось таке, що змушувало Макса відчувати себе не просто розлюченим — беззахисним перед бурею емоцій.

Він стискав себе зсередини, змушував триматися в рамках, але вона… вона ламала його. Своєю присутністю. Своїм виглядом. Своєю жалюгідністю, яка раніше викликала відразу, а тепер — внутрішній хаос.

Дарина не підводила погляду. Вона й не знала, що більше лякає — його мовчання, чи те, що він міг би сказати.

Макс відкинувся на спинку сидіння й тихо видихнув.

«Чому саме ти? Чому я, чорт забирай, не можу тебе просто стерти з лиця землі? Чому ти, з усією своєю нікчемністю, стала для мене тягарем… прокляттям, від якого не втекти?»

Його рука, несподівано для нього самого, потягнулася до ручки дверцят і клацнула замком.