6.1

Сонце вже піднялося доволі високо, коли Софія вийшла у сад. Вона шукала тиші, спокою — хоч на мить звільнитися від важкої атмосфери дому, що просякла болем і мовчанням. Її кроки були легкими, майже нечутними, коли вона помітила постать біля троянд.

Дарина стояла, згорблена, тримаючи руки перед собою, мов би не вірила, що вони ще належать їй. Кров на шкірі вже почала засихати, залишаючи темні сліди серед подряпин і саден. Її обличчя було сірим від втоми, вуста — майже блідими. Вона навіть не помітила, що не сама.

Софія зупинилася за кілька кроків, мов би боялася злякати її.

— Привіт… — тихо сказала вона. — Ти… ти поранилась?

Дарина здригнулася. В її очах — страх, панічний, глибокий. Вона одразу почала озиратися навколо, ніби хтось може побачити цю розмову й покарати за неї.

— Не бійся, — прошепотіла Софія, м’яко. — Я просто… я хотіла допомогти.

Дарина мовчала, стискаючи закривавлені пальці. Її губи тремтіли, але вона не зводила погляду з ґрунту.

Софія зробила крок ближче і простягнула до неї руку. Вона торкнулася її долоні — ніжно, обережно, мов боялася зламати ще одну крихку річ у цьому домі.

— У тебе руки… Боже, — вона скривилась від болю за Дарину. — Так не можна. Ти ж стікаєш кров’ю.

Дарина хотіла відсунутися, та Софія вже тримала її руку. В її очах не було осуду. Лише співчуття. Тепле, людяне, майже дитяче у своїй щирості.

— Дозволь мені обробити рани… Будь ласка.

Дарина кивнула ледь помітно. Але страх не відступав. Вона продовжувала озиратися, ніби будь-якої миті може почути різкий голос Макса, що змусить її знову зникнути в тіні.

Софія тихо додала:

— Ти боїшся мого брата?

Дарина не відповіла. Але її очі — ті величезні, вологі очі — сказали усе. Софія стишила голос до шепоту:

— Ти не сама тут. Я не знаю, що сталося… Але я бачу, що тобі боляче. І якщо я можу хоч якось допомогти… — вона на мить замовкла. — Я хочу бути поруч.

У цей момент між ними проклалась нитка — тонка, крихка, але справжня. І коли Софія ніжно повела Дарину до будинку, та дозволила собі піти за нею. Вперше — не під примусом. Не від страху. А тому, що хтось просто торкнувся її болю — не зневагою, а добром.

Софія посадила Дарину на краєчок м’якого крісла в своїй кімнаті. Принесла невелику миску з теплою водою, перекис, бинти й стару аптечку, ще батькову — ту, яку вони зберігали «на випадок чогось». Руки Дарини тремтіли, коли Софія ніжно торкнулась однієї з них, але вона не пручалась.

— Це трохи щипатиме… — прошепотіла Софія, змочуючи ватку перекисом.

Дарина лише злегка зітхнула. Не з болю — від якогось внутрішнього сорому. Від того, що її взагалі торкаються. Що хтось хоче її не знищити, а вилікувати. Цього вона не могла второпати.

— Ви добра… — ледве чутно мовила Дарина. — Занадто добра… Я цього не заслуговую...

Софія усміхнулася самими очима, продовжуючи обробляти подряпини.

— Це не доброта, — мовила вона тихо. — Це просто… нормально. Людина не повинна стікати кров’ю в саду.

Дарина мовчала. Її вуста сіпнулись, потім тремтливо стиснулись. Вона вдивлялася у полудневе сяйво за вікном, ковтаючи гіркі думки.

— Мені не варто було жити… — видихнула вона. — Я принесла нещастя. Усе, до чого торкаюся — гине. Я ж нічого не варта. І навіть коли намагаюся заробити копійку — гинуть люди. Гине доброта…

— Не кажи так. — Голос Софії зламався. Вона стиснула долоню Дарини тепліше, щільніше. —  Ніхто не має права так із тобою поводитись. Навіть якщо ти зробила щось дуже погане.

— Він має… — Дарина опустила голову. — Я принесла той пакет. І хоч я не знала, що там, я все одно… не спитала, не поцікавилась. Принесла, як посилку.

Очі Софії наповнились слізьми. Вона не знала усієї правди, але відчувала серцем: перед нею — не злочинниця, не вбивця. Перед нею — людина, яку били не раз. Життям, байдужістю, жорстокістю. Яка втратила не лише житло чи роботу — а саму себе.

— Дарина… — м’яко сказала вона. — У тебе ще є життя. І навіть якщо світ став до тебе спиною — я не відвернусь. Добре?

Дарина не відповіла. Вона лише кивнула, вперше дозволивши сльозам скотитися щоками. Тихо, мов крапля за краплею ламався лід, яким вона захищалась усе життя. І в цій теплій кімнаті, одна зломлена душа на мить дозволила собі повірити — що світ ще не повністю прогнив.

Двері різко розчинилися, наче їх вдарили ногою. Макс увірвався до кімнати, в його очах вирував ураган. Дарина, яка досі сиділа на краєчку ліжка, зойкнула й інстинктивно відсахнулась. Софія підвелася, здивована й стривожена.

— Що це за цирк?! — гримів голос Макса. — Що вона тут робить, Софіє?

— Я… я просто допомагала… — почала тихо сестра, але Макс не дав їй договорити.

— Вона! У твоїй кімнаті?! — він показав пальцем на Дарину, мовби вона була не людиною, а брудною плямою на підлозі. — Ти не маєш права навіть наближатися до неї!

Софія злякано дивилася на брата, але не відступала:

— Вона поранилася… її руки… я не могла…

— Не могла? — перебив Макс, підступаючи ближче. Його обличчя було скам’янілим від люті. — Ти не уявляєш, з ким маєш справу! Це вона… ВОНА принесла смерть Данієлю! І ти, ти пускаєш її сюди, у свою кімнату, до нашої родини?! В дім, де вона не має права навіть дихати!

Дарина мовчала. Сиділа стиснута, як зламаний птах. Її погляд не відривався від підлоги. Руки в бинтах тремтіли.

— А ти! — звернувся Макс до неї, холодно й жорстко. — Забирайся. Негайно. І щоб я більше ніколи — чуєш? — ніколи не бачив тебе поряд із моєю сестрою.

Дарина підвелася, наче робот. Вона навіть не наважилась підвести очі. Просто мовчки вийшла, злегка кульгаючи, мов душа в неї важила сотні кілограмів.

— Ти перегинаєш… Ця дівчина нікому не може нашкодити, навіть якщо сильно захоче, — прошепотіла Софія, коли двері зачинилися.

Макс не відповів одразу. Його плечі ходили ходором, як від люті, так і від болю. Потім він тихо, майже хрипло сказав:

— Я вже втратив брата. Я не дозволю цій дівчині знищити тебе. Ти зовсім не розумієш людей, моя наївна сестричко.