6

Глава 6

Дарина ступила на блискучий мармуровий поріг чужого світу, затискаючи плечі, ніби це могло захистити її від тиску, що вдарив у груди, як тільки двері зачинилися за нею. Вона боязко ступала за Максимом, не наважуючись ні озиратися, ні вдихнути на повні груди. Її зношених одяг й втомлене обличчя здавались образою для величі будинку, у якому навіть стіни, здавалося, знали ціну кожній речі.

І тоді вона побачила Її.

Іда Малевич стояла біля сходів — пряма, як натягнута струна. Її суворе обличчя було непорушним, мов мармур, але в очах палав вогонь презирства.

— О, тільки не це, — тихо, але чітко мовила вона, ніби побачила щось бридке, що випадково вляпалося на її підлогу.

Дарина зупинилася, опустивши погляд.

— І ти ще маєш нахабство переступати цей поріг? — Іда підійшла ближче, кожне слово відлунювало, як плескіт льоду. — Максим, ти що, зовсім втратив розум? 

Макс не озвався. Лише подивився на матір спокійно, без жодної тіні емоції, й пішов далі.

— Щоб я її тут більше не бачила, — звернулася Іда вже до служниці, яка стояла в кутку, здивовано кліпаючи. — Маріє, запам’ятай добре: ця дівчина не має права з’являтися в будинку. Її місце на вулиці. Як і її робота.

Дарина стиснула губи, стримуючи зойк. Вона відчула себе ще менше, ще брудніше. Неначе вся її сутність — це тінь, якої всі цураються.

— Не смій говорити ні слова, — холодно кинула Іда, помітивши порух її губ. — Ти тут не гість. Ти – нічого  і ніхто. Ти вибрик мого сина, але всьому цьому скоро прийде кінець. 

І з цими словами Іда розвернулася й пішла, залишивши за собою запах дорогого парфуму й порожнечу, яка вдарила по Дарині сильніше, ніж ляпас.

Макс стояв на кінці коридору. Його погляд не змінився. Ані жалю, ані співчуття. Лише холодна рішучість.

— Іди за мною, — сухо кинув він і рушив уперед.

Дарина мовчки пішла за ним, навіть не витираючи сліз, які почали повільно котитися по щоках.

Макс зупинився біля каміну, кинув короткий погляд у вікно, де весняне сонце вже припікало, але не гріло. Його щелепа напружилась, а очі залишались темними й холодними.

— Маріє, принеси мені каву на веранду, — кинув він через плече служниці, яка метнулася виконувати наказ.

Та раптом він зупинився. Його погляд ковзнув по фігурі Дарини, яка стояла нерухомо, мов тінь, біля входу до вітальні. Її голова була схилена, руки складені перед собою, немов вона на суді. Макс розвернувся.

— Ні, — мовив спокійно, але твердо. — Зміна планів. Іди за мною.

Дарина підняла очі, спробувала щось прочитати в його обличчі, але там була лише кам’яна рішучість. Вона слухняно рушила слідом.

Двір був великий, ідеально доглянутий. Але навіть серед цієї пишноти трояндовий кущ виглядав як небезпечна краса — з великими шипами, які пробивалися між ніжними пелюстками.

Максим зупинився, повільно розвернувся до Дарини.

— Підріж троянди, — сухо наказав він.

Дарина боязко глянула на його обличчя, потім на кущі, потім знову на нього.

— Перепрошую…, а чи не знайдеться для мене пари рукавиць? — запитала вона тихо, боязко, ніби слова ці самі вийшли з її вуст.

Макс підняв брову. Його усмішка була холодною, майже жорстокою.

— Тобі щось потрібно? — він ступив до неї ближче, знизив голос, але кожне слово було, мов лезо. — Мені байдуже, навіть якщо вся кров, яка ще залишилася в твоєму тілі, витече з твоїх рук прямо тут. Головне — щоб троянди були ідеальні. На відміну від тебе.

Дарина ледь помітно здригнулася, та мовчки кивнула й взяла до рук садові ножиці, обережно підходячи до кущів. Пальці тремтіли, шкіра була ще вчора поранена роботою, а тепер нові шипи рвали її зсередини й зовні.

Макс зупинився біля стіни, схрестив руки на грудях і дивився, як вона працює. Його обличчя не видавало нічого. Але всередині нього вирувала буря — бажання покарати, розтоптати, змусити її страждати повільно, мов троянда, що в’яне без води.

Він не піде звідси, поки вона не закінчить.

І поки хоч крапля жалю не виступить на її губах.

Дарина схилилась над першим кущем. Її тремтячі пальці стискали холодний метал ножиць. Шипи були всюди. Вони вчеплювались у її тонкі, виснажені руки, мовби рослина сама відчувала, кого перед собою має, і мстилась.

Перший поріз був тонкий, мов подряпина. Другий — глибший. Дарина навіть не скрикнула. Лише важко ковтнула повітря, притисла руку до фартуха і працювала далі.

Макс стояв осторонь, схрестивши руки. Його погляд не полишав її ні на мить.

— Швидше, — кинув він холодно. — Це не балет.

Вона кивнула, ковтаючи біль. Сльози, які підступали до очей, змішувались із пилом і потом.

Третій поріз. Кров повільно стікала по зап’ястю, залишаючи темні смуги на тканині. Руки вже майже не слухались. Кожен рух ножиць був болем. Але вона не сміла зупинитися.

— Що, важко? — глухо кинув Макс, підійшовши ближче. — Вже не така горда, як коли на могилі стояла й лицемірно плакала?

Дарина опустила голову, мовчала.

— Високо думаєш про себе? Думаєш, якщо Даніель дав тобі змогу прибирати у його домі, то ти маєш право тепер на співчуття? — його голос стискав її, мов лещата. — Ти ніхто. Ти попіл. І поки я дихаю, ти житимеш так, як я скажу.

Дарина продовжувала різати. Пальці були вже в мазуті крові, але вона мовчала.

— Ти не зупинишся, поки я не скажу, — додав він жорстко. — Або поки не впадеш на землю.

Вона не впала. Вона стискала зуби. Навіть коли ніжний шип пробив м’ясо біля кісточки, вона лише ковтнула повітря й різала далі.

І коли з її рук уже текла суміш поту, бруду й крові, вона встигла подумати одне:
"Це моя кара. І я прийму її."

Макс ще кілька хвилин стояв, дивився мовчки, а потім повернувся й пішов у дім. Не озирнувся.

А Дарина залишилася сама. Перед кущами, що пили її кров мов жорстокі свідки. Перед власним минулим, яке не пробачить.