5.1

Макс вийшов за поріг, важко зачинивши за собою двері, і майже відразу відчув, як холодне березневе повітря б'є в обличчя. Він спустився сходами, не помічаючи, як каблуки черевиків глухо стукають по каменю, і пішов просто до яблуневого саду. Гілки дерев ще стояли голі — чорні, скручені, як і його душа в цю мить.

Він ішов швидко, ніби ті кроки могли змусити злість вивітритись, розчинитися в землі, але вона лише вирувала сильніше. Макс зупинився біля лавки, схопив стару гілку яблуні і з розмаху переламав її об коліно. Потім ще одну. І ще. Дихання було важке, грудна клітка стискалася від люті. В голові все ще лунав образ Дарини — її худе, згорблене тіло, налякані очі, тремтячі губи.

Жалюгідне створіння.
Нікчема.
Бруд.

— Якщо б я її просто стер… — прошепотів він, стискаючи пальці до болю. — Просто стер з лиця землі… Це було б занадто милосердно.

Йому хотілося кричати. Вбити. Знищити. Але найбільше — бачити, як вона помирає. Повільно. Кожного разу, коли він з'являється поруч. Щоб боялася дихати. Щоб кожна мить її існування була катуванням.

Макс зиркнув у бік підвалу. Його очі палали.

— Ніякої жалості, — прошепотів він. — Ти ще дізнаєшся, що таке справжній біль.

І раптом він усвідомив — це не просто помста. Це щось більше. Це — потреба знищити не тіло, а душу. Кожну нитку її крихкого світу.

Він не дозволить їй забути, чия смерть лежить на її руках.

Максим довго розгулював садом, занурений у морок власних думок. У душі клубилася лють — гірка, гаряча, мов розпечене залізо. Образ Данієля перед очима не давав спокою: усміхнений, м’який, далекий від жорстокості цього світу. Він був не створений для бруду. І саме тому цей бруд забрав його.

Макс знав — сльози Дарини не змінять нічого. Її покірність, її страх — це все лише маска. Тонка шкіра над гниллю. Він не вірив жодному її слову, жодному тремтінню в голосі.

Помста. Не крик. Не кров. Вона заслуговує чогось гіршого.
Тиші, у якій кожен її крок — це визнання провини. І щоденне знищення — краплина за краплиною.

Макс рішучим кроком попрямував до підвалу, мовчки, не зупиняючись, підійшов до  дверей. Вона все ще сиділа, притиснувши коліна до грудей, мов напіврозбите лялькове створіння, покинуте в кімнаті без світла. Її великі очі, почервонілі від сліз, здригнулися, коли він наблизився.

Без слова, без погляду він смикнув її за руку — різко, боляче. Дарина скрикнула, але не опиралася. Її тіло мовчки погодилося підкоритися. Лише глибоко всередині народився глухий, майже тваринний страх. Вона не знала, куди він її тягне. Але серце билося так, ніби кожен удар — це відлік до останнього подиху.

«Це кінець?» — промайнуло в голові. — «Він справді хоче… вбити мене?»

Макс навіть не озирнувся. Відчинив двері автомобіля, штовхнув її всередину, немов нікчемний пакунок, і рвучко зачинив за нею дверцята.

Він сів за кермо. Обличчя кам’яне. Погляд упертий у дорогу. Двигун заревів, і машина рвонула вперед, мов снаряд, випущений із гармати гніву.

Дарина мовчала. Навіть не дихала. Її руки тремтіли на колінах, а тіло наче здерев’яніло. Холод пробирав до кісток. Не від температури — від відчаю. І від того, що навіть тікати не було куди.

Вона була — ніщо. І він щойно вирішив це підкреслити. Назавжди.

В особняку Малевичів Дарину поселили в стару кімнату для прислуги — холодну, з облупленими стінами та вузьким віконцем. Жодних зручностей. Жодної поваги. Макс навмисно не дозволив навіть привести її до тями — їй відвели роль тіні в домі. Служниці без імені.

Того ж вечора він викликав її до кабінету.

— Тут не буде жалю, — почав він, не підводячи очей від паперів. — Щодня ти прибиратимеш будинок. Від підлоги до стелі. Кожен сантиметр. Кожен кут. Крім того — щоденна кухня, прання, догляд за садом.

Він нарешті підняв на неї погляд.

— Кожна хвилина твого дня належатиме мені. Запізнення — кара. Скарги — кара. Подив не в той бік — кара.

Дарина мовчала, ковтаючи сльози, які вже навіть не мали сили з’явитися.

— І ще одне, — додав він. — Ти не маєш права покидати територію без мого дозволу. Ти залишаєшся, поки я не скажу, що ти вільна. Або… поки я не викину тебе сам.

Макс мовчки дивився, як вона покірно киває. Всередині нього боролися дві сили: гнів, що палив його до кісток, і холодна, розважлива логіка. Він сказав собі, що це — не жорстокість. Це контроль. Порядок. Механізм.

Але щось у її погляді… цей крихкий спокій на межі зламання… викликав у ньому дивне, небажане відчуття.

Провини.

Макс зціпив зуби. Він не дозволить цьому взяти верх. Дарина — вбивця його брата, і доки він не дізнається всю правду, не знайде головного замовника вона не отримає ні жалю, ні полегшення.

Макс сидів у кабінеті, притиснувши пальці до скронь. Коли двері різко прочинилися — без стуку, без попередження — він вже знав, хто там.

Іда Малевич.

Її хода — чітка, владна, кожен крок мов коване лезо, що врізається в тишу. Її очі палали вогнем обурення, вуста стиснуті до тонкої лінії. І навіть у цій люті вона залишалася бездоганно стриманою, як і належить жінці, яка звикла керувати не лише будинком, а й чужими долями.

— Ти зовсім з глузду з’їхав? — голос її був тихий, майже шепіт, але в ньому бриніло справжнє знущання. — Привести до нашого дому… це створіння? Ти навіть не спитав моєї згоди!

Макс повільно підняв погляд. Очі — дві крижані брили.

— Я не зобов’язаний.

— Не зобов’язаний?! — Іда підійшла ближче, зупинившись біля його столу. — Це наш дім, Максиме. Наш рід, наш статус. І ти наважився перетворити його на притулок для… бруду?

Він мовчки дивився на неї, і в цьому погляді було все: гіркота, втома, і кривава рана, що ще пульсувала від втрати Данієля.

— Це моє рішення, — нарешті відповів він, чітко, без тіні вагання. — І ніхто не змінить його. Навіть ти.

— Це ганьба, — прошепотіла Іда. — Ти зганьбиш пам’ять брата, дозволяючи жити під цим дахом тій, хто, мила підлогу у його квартирі. Ти не повинен її жаліти.