5

Глава 5

Дарина сиділа на ліжку, обхопивши себе руками, притиснувши коліна до грудей, ніби намагаючись зібрати себе докупи — уламки страху, провини й безсилля. Кімната до якої її привели була холодна, сирість проступала навіть через стару ковдру, якою вона вкрилася. З вікна дув різкий березневий вітер, від якого тріпотіла фіранка — тонка, як папір.

Її очі були червоні, губи потріскані, руки — подряпані, з брудом під нігтями. Дарина тремтіла не лише від холоду, а й від думок, які не давали їй спокою.

Вона пригадувала той вечір, останній день, коли бачила Даніеля живим. Його усмішку. Тепло в голосі. А потім — той злощасний пакет, який він попросив її принести з поштомату. Вона навіть не подумала тоді, що може бути щось погане. Просто виконала прохання. Просто зробила, як завжди.

І от тепер — його немає.

Серце стискалося болем і соромом. Чи могла вона щось змінити? Можливо. Але це вже не мало значення. Дарина знала — саме її руки, її наївність, її мовчазна покірність допомогли злу ввійти в цей дім. Вона принесла смерть, ама того не знаючи. Але чи звільняє це її від провини?

Ні.

Вона знову заплакала — тихо, беззвучно, так, як плакали в дитбудинку ті, кому ніхто не витре сльози.

Максима вона розуміла. Його погляд — холодний і гнівний — усе сказав. Він мав право ненавидіти її. Мав право вимагати відповіді. Навіть розплати. Адже він утратив брата.

А вона? Вона втратила усе. Єдину людину, що ставилася до неї як до живої, а не як до тіні. Єдину роботу. Єдину надію.

Дарина несвідомо сповзла на підлогу, притулившись спиною до холодної стіни. Вона більше не плакала — сльози, здавалося, вичерпались разом із надією. У голові лунав лише один голос — різкий, твердий, пронизаний презирством.

Голос Максима.

Його погляд. Колючий, холодний, ніби здатен розрізати шкіру. Він дивився на неї так, наче вона не людина, а бруд, випадково принесений у його дім. І ці слова... короткі, рвані, мов леза:
«Завтра почнемо?»
 

Вона заплющила очі, притиснувши долоні до грудей. Кожне слово залишило подряпину десь глибоко, під ребрами, там, де болить найбільше — у самому серці. Але Дарина не мала сил ображатися. Вона не мала права.

Вона принесла той пакет. Вона дала щось страшне людині, що довіряла їй. Вона не запитала. Не подумала. Просто виконала.

— Пробач... — прошепотіла вона у тишу, не знаючи, кому саме звертається: Даніелю, Максиму, світові, що змусив її стати тінню.

Вітер за вікном заскиглив, наче теж не міг знайти спокою.

Дарина торкнулася пальцями підборіддя — тонке, гостре, схудле. Відбиток страху і провини не сходив з її обличчя.

— Якщо треба буде... я заплачу, — прошепотіла вона ще тихіше. — Я понесу це. До кінця. Я заслужила...

Її голос розчинився в холодному повітрі. Але в цю мить вона дійсно це відчула: готовність. Не як акт сили — як покора. Як єдине, що вона ще могла зробити.

Прийняти покарання. Навіть якщо воно буде останнім.

Ранок...

У кімнаті стояла гнітюча тиша, пронизана запахом сирості та забутості. Проміння бляклого березневого сонця ковзало по потрісканому лінолеуму, де в кутку, мов зламаний птах, спала Дарина. Її худеньке тіло згорнулося калачиком, волосся розпатлане, обличчя бліде, під очима — темні кола, мов тіні провини.

Грубий стукіт у двері розрізав тишу, наче постріл.

Вона не прокинулась.

Двері відчинилися з металевим скрипом. У приміщення увійшов Максим. Його постать заповнила кімнату холодом ще до того, як він встиг щось сказати. Його пальто ледь колихалося від кроків, обличчя — як висічене з каменю. Всі риси — точні, тверді, без найменшого натяку на милосердя.

Він мовчки підійшов і різко штовхнув її коліно носаком дорогого черевика.

Дарина здригнулася й миттєво прокинулась, вирвавшись з сну так, ніби падала в безодню. Її розширені очі відразу впізнали його — і ще до того, як вона встигла щось сказати, тіло інстинктивно стиснулося, руки охопили себе, ніби захисту можна було знайти лише у власних обіймах.

Максим дивився зверху вниз, мов на істоту, яка не мала права бути поруч.

— Добре влаштувалась, — холодно кинув він. Його голос був спокійним, але за ним читалась лють, що чекала на свій вибух. — Спиш спокійно, Даріє? Після всього, що накоїла?

Дарина намагалася відкрити рот, але слова застрягли в горлі. Її губи тремтіли, погляд ковзав з його очей на підлогу, знову на нього. Нічого не змогла вимовити. Навіть не змогла вдихнути як слід.

Макс наблизився ще на крок, нахилившись, щоб дивитися їй прямо в очі.

— Ти принесла смерть у мій дім. — Його слова лунали безжально, чітко, кожне — як удар батога. — І ти думаєш, що це мине просто так?

Дарина різко втягнула повітря, немов її вдарили. Усе всередині стискалося. Вона не встигла виправдатись, не змогла нічого сказати, не встигла навіть заплакати.

— Ти заплатиш, — додав він тихо, так, що мурашки побігли по її шкірі. — Я ще не вирішив як. Але не думай, що зникнеш з мого поля зору.

Він випрямився й пішов до дверей, не озираючись.

Дарина залишилась сидіти на підлозі — боса, змарніла, принижена. І не знала, що болить більше: його слова чи те, що вона вірила, ніби вже досягла дна. Але дно ще чекало.