4

Глава 4

Наступного ранку Дарина прокинулась не від звуку будильника, не від сонця, що зазирало у вікно, а від холоду, що пробрався до кісток. Вона всю ніч так і проспала на підлозі, не дійшовши до вузенького старого дивану. Голова боліла, повіки були важкі, мов із каменю, а тіло ломило від безсоння й напруги.

Кімната зустріла її тишиною, але не тишею спокою — а тишею порожнечі, безвиході.

Дарина повільно підвелася, встала біля вікна, притисла руки до скла й вдивилася в сірий березневий ранок. Київ прокидався. Люди поспішали на роботу, на навчання. Хтось пив каву з собою, хтось розмовляв по телефону, хтось сміявся... наче світ жив звичайним життям, а її життя зупинилось.

У животі забурчало. Вчора вона не їла майже нічого.  Склянкою води і шматком хліба не втамуєш голод. Вона підійшла до полиці й переглянула залишки: півпачки круп, крихта чаю, кілька м’ятих макаронів у пакеті. На кілька днів вистачить. А далі — невідомо.

Вона сіла на край дивану й глянула на свої руки. Брудні, шершаві, з синцями та подряпинами. Це не руки дівчини — це руки тіні. Вона виглядала, наче пройшла крізь війну. І в якійсь мірі — так і було.

Дарина згадала вчорашнє. Похорон. Максима. Його зневагу. І ту хвилину біля могили, коли вона відчула, що назавжди втратила єдину людину, яка давала їй хоча б ілюзію безпеки.

Сльози знову з'явилися в очах, але вона швидко витерла їх рукавом. Вона не могла дозволити собі розкисати.

У голові почала набирати обертів думка: їй треба щось робити. Йти. Шукати роботу. Будь-яку. Прибиральниця в під’їзді, на кухні, на складі. Байдуже. Лише б мати дах над головою. Лише б не бути вигнаною на вулицю.

Вона глянула на стару сумку в кутку. Там було все, що в неї залишилось: кілька речей, документи, старий телефон з тріснутим екраном.

Завтра закінчаться «два дні», які дав Юрій. А сьогодні… сьогодні вона ще має шанс.

Дарина вдягнулась у стару пальтину, пов’язала хустку на голову й вийшла з кімнати. Її маленька війна тривала. І вона поклялась — буде битися, поки зможе стояти.

Наступного ранку дім Малевичів був залитий тьмяним березневим світлом, що проникало крізь важкі штори їдальні. Запах свіжозавареної кави й підсмаженого тосту губився в гнітючій тиші. За великим столом, накритим бездоганно — як завжди, сиділи троє: Іда Малевич, її син Максим та донька Софія.

Максим мовчки сьорбав чорну каву. Його погляд був відсутній, але жорсткий — думки про брата не відпускали. Від минулої ночі в голові крутилися уривки з розмов, спогади, обіцянки. Його обличчя, завжди стримане, сьогодні було ще більш замкнуте. 

Софія сиділа поруч, у пальцях стискаючи ложку, не торкаючись страви. Очі в неї були запухлі від сліз, щоки — бліді, а голос, коли вона зрідка щось прошепотіла, майже не чутно. Вона кілька разів підносила ложку до рота, але не могла змусити себе проковтнути. Їжа здавалась чужою.

— Софіє, досить уже, — різко сказала Іда, не відриваючи погляду від свого чаю. — Ти не дитина, щоб розмазувати сльози по тарілці.

Дівчина здригнулася. Максим підвів погляд, але нічого не сказав.

Софія ковтнула клубок у горлі, й її голос зірвався:

— А ви взагалі коли-небудь плакали? Хоч раз? 

Іда підняла на доньку холодний погляд.

— Я вмію тримати себе в руках. І тобі раджу навчитися, поки не втратила повагу до самої себе.

Софія встала з-за столу, сльози вже відкрито котилися по обличчю.

— У вас немає серця. Немає нічого, крім правил, вигляду й гордості. А мій брат… мій брат тільки що помер, — її голос здригнувся. — А ви навіть не сказали, що сумуєте.

Іда не відповіла. Вона спокійно поставила чашку на блюдце. Лише в очах Максима блиснула тінь емоції — не гніву, не жалю, а гострого, пекучого втомленого болю.

Софія вибігла з кімнати, залишивши по собі запах парфумів і мокрих сліз.

Макс поставив чашку на стіл, провів рукою по обличчю й глянув на матір.

— Ти навіть не намагаєшся приховати, що тобі байдуже, — сказав він тихо.

— Байдуже? — Іда ледь підняла брову. — Я просто не дозволяю собі бути слабкою.

Макс більше нічого не сказав. Він підвівся, узяв телефон і вийшов з кімнати. Йому потрібно було діяти. І найперше — дізнатись, хто вбив його брата.

Двері парадного входу обережно прочинилися, і на порозі з'явився Антон — начальник служби безпеки. Його постать, підтягнута, в темному пальті, зосереджене обличчя та прямий погляд не залишали сумнівів: він приніс щось важливе.

Максим почув звук відчинених дверей ще з другого поверху. Він уже чекав. Коли за кілька секунд у коридор увійшов Антон, Малевич-молодший без зайвих привітань сухо кивнув:

— До кабінету.

Антон мовчки рушив слідом.

У просторому кабінеті, де стіни були заставлені полицями з книгами, а важкий дерев’яний стіл слугував головною віссю всього простору, Максим зайняв своє місце за столом і різко показав Антону на стілець навпроти.

— Ну?

Антон не сів. Він витягнув із внутрішньої кишені планшет і відкрив кілька файлів.

— Ми перевірили всі дані. Судмедекспертиза підтвердила наявність наркотичних речовин у крові Даніеля. Але…

— Але? — Максим різко подався вперед. Очі його звузились.

— Доза була аномально високою. Занадто високою, — Антон поглянув Максу просто в очі. — Для людини, яка не вживала регулярно, вона була смертельною. Одразу. Як удар по серцю.

— Тобто... це була навмисне передозування?

— Або хтось підкинув. Ми не знайшли слідів регулярного вживання. У квартирі — нічого: ні порошку, ні шприців, ні посуду. Все виглядає дуже чисто. Надто чисто.

Макс на секунду замовк. Потім стиха сказав:

— А далі?

— Я розпитав сусідів. Більшість нічого не знають. Один, пенсіонер із третього поверху, каже, що чув чоловічий голос десь близько опівночі. Кричали. Сварились. Але точно сказати нічого не може. Голос не Даніеля. І не жіночий.

Максим зціпив щелепу. Пальці повільно стиснулись у кулак.

— Ти пробив дзвінки з його телефона?