3.1

Ніч вдарила в скроні тишею та порожнечею. Дарина сиділа на своєму вузенькому ліжку у крихітній кімнаті, яку ледве можна було назвати житлом. Стіни обшарпані, батарея ледве тепла, стара електрична плитка миготіла в кутку. Тиша тут була іншою — не горда, як у домі багатих та заможних, а пригнічуюча, бідна, наче голодна дитина.

Вона міцно тримала в руках чашку з остиглим чаєм. Зіниці розширені, серце билося повільно, важко. В голові звучало тільки одне ім’я — Даніель.

— Цього не може бути… — прошепотіла вона. — Не так…

Його усмішка, м’який голос, звичка жартувати, коли вона невміло витирала пил з полотен. Його запитання: "Ти їла сьогодні? Не бреши."
Його мовчазна щедрість — залишені кілька гривень, подарована тепла кофта, чай на кухні в обідню перерву.
Цей чоловік не міг вмерти від наркотиків.

Дарина втирала очі рукавом. "Вони кажуть — наркотики. А я бачила людину, яка дарувала життя. Яка віддавала тепло, навіть якщо йому самому було холодно…"

А тепер він лежав у землі.
А вона… залишилась сама. Знову. Без опори.

— Що тепер?.. — прошепотіла. — Де знайти ще одну таку роботу? Де знайти людину, яка не дивиться згори вниз?

Грошей залишилось обмаль. Післязавтра треба платити за кімнату. Їжі майже не було — хліб, кефір і кілька варених яєць.
“А якби Даніель жив — він би не дозволив мені голодувати…”

Страх стиснув горло. Вона пригадала очі його брата — крижано-сірі, в яких читалося тільки одне: зневага. Він точно її підозрює. І можливо... не без підстави. Бо була там. Бо бачила. Бо стала випадковим гвинтиком у чужій трагедії.

“Може, мені варто піти? Зникнути. Поки ще не пізно…”

Але ноги не рухались. Серце не дозволяло. Воно рвалося назад — до кухні, де варився чай, до полотен, що лишилися недописаними. До людини, яка перша назвала її "Дарина", а не просто "дівко" чи "прибиральнице".

І саме це тримало її на місці.

"Я маю дізнатись правду. Я не зможу жити, поки не знатиму, чому його не стало."

Дарина щойно відірвалася від стіни, намагаючись вдихнути глибше, коли її тіло здригнулося від глухого гуркоту — хтось почав гучно гримати у двері. Потім ще сильніше. І ще.

— Відчиняй, чорт забирай! — хрипкий, п’яний голос пролунав у тиші. Дарина застигла. Вона знала цей голос. Це був Юрій — господар кімнати, в якій вона жила.

Вона наблизилася до дверей і, не відкриваючи, тихо запитала:
— Пане Юрію?

— А хто ж іще, принцеса? Гроші давай! За квітень і травень! Зараз!

Дарина відступила на крок, серце шалено гупало в грудях. Вона знала, що суперечки з ним нічого не дадуть.

— Але… я ще не отримала… — прошепотіла вона.

— Мені байдуже! Я сказав — за два місяці наперед! Інакше — до біса звідси! — його голос був агресивним, погрозливим. Він вдарив у двері ногою, і вони затрусилися.

— У мене… тільки триста гривень… Я не маю більше, — ледь чутно мовила вона, стискаючи край своєї старенької кофти.

З іншого боку настала тиша, але вона була важкою, як перед бурею.

— То й забирайся! Ніч — твій дім! Ходи, шукай собі меценатів! — засміявся Юрій грубо й огидно.

— Будь ласка… дайте мені трохи часу… — її голос зірвався, став тремтячим.

— Маєш два дні, зрозуміла? Два. І не смій мені тут довго сопіти! — буркнув Юрій і пішов, шарпаючи ногами.

У кімнаті знову стало тихо. Але тиша вже не була порятунком. Дарина сіла на підлогу й обхопила коліна. Сльози котилися по щоках. Її життя, як тонке скло, ось-ось мало тріснути остаточно.

Дарина сиділа на холодній підлозі, обійнявши себе за плечі. Сльози рясно стікали по її обличчю, змішуючись із пилом та втомою. Її тонке тіло тремтіло від безсилля, а розпач пронизував кожен подих. Вона плакала не тільки за себе — вона гірко співчувала кожній сироті, кожній покинутій душі, яка, як і вона, борсається в цьому жорстокому світі без опори.

Світ був байдужим. Жорстоким. Таким, що ніколи не простягає руки тим, хто опустився на коліна.

Дарина притислася щокою до колін, хитаючись, наче від болю. У її голові дзвеніло одне єдине питання: як жити далі? У неї немає нічого — ні родини, ні друзів, ні навіть надії. Освіти — теж. Її шкільне свідоцтво загубилося ще в притулку, а про вищу освіту вона могла тільки мріяти.

Її руки були вкриті подряпинами, шкіра на пальцях потріскана від миючих засобів. Одяг давно втратив колір і форму, черевики ледь трималися купи. У дзеркало вона давно не дивилася — не хотіла бачити це відображення: виснажене, бліде, з тінями під очима. Вона виглядала як безпритульна, і ця думка колола серце ще більше. Хто захоче впустити таку до свого будинку? Хто довірить їй навіть відро й ганчірку?

Навіть звичайна робота покоївки була тепер недосяжною розкішшю. І єдиний, хто ставився до неї по-людськи — Даніель — лежав у землі.

Вона знову згорнулася калачиком. Їй було страшно. Не за майбутнє — його вона вже не уявляла. Їй було страшно від того, що в світі, де людина нічого не варта, навіть смерть нікого не дивує.