3

Глава 3

День видався вітряним, не по-весняному пронизливим. Небо важко нависало над кладовищем, тьмяне й глухе, як біль, що зібрав усіх навколо свіжої могили.

Чорна процесія повільно рухалася вузькою стежкою між хрестами. Попереду несли домовину. За нею — Максим, тримаючи під руку Софію, яка ледь трималася на ногах. Її обличчя було вкрите сльозами, волосся розпатлане вітром, а очі — порожні від горя.

Він стискав її плече, мовби тримав її на цьому світі. Не дозволяв зламатися. Його рука — як щит, як стовбур, до якого вона тулилася, не маючи сил навіть підняти погляд.

Позаду йшла мати. Пряма, мов спис. Чорний костюм і капелюшок з вуаллю створювали майже театральний образ. Вона приймала співчуття від родичів, бізнесових партнерів, знайомих, як королева на прийомі. Її "дякую" звучало рівно. Вона кивала стримано, не плакала, не тремтіла. Лише легке вологе мерехтіння в очах могло б видати емоцію — та й те лише під певним кутом.

Максим знову кинув на неї погляд. Як вона це робить?.. Як може стояти так, ніби її це не стосується? Йому хотілося закричати. Але замість того він міцніше обійняв сестру, яка в той момент прошепотіла:

— Максе, скажи, що це все неправда… будь ласка...

Він схилив голову, поцілував її у волосся.

— Я з тобою, Соню. Я нікуди не піду. Ми пройдемо це разом.

Коли труну опустили в землю, Софія зойкнула й притислася до нього ще сильніше. Мати стояла осторонь — її погляд був спрямований кудись у далечінь, ніби вона вже давно попрощалась з сином, ще тоді, коли той вийшов з її дому востаннє.

Один за одним люди кидали жмені землі до могили. Максим не відводив погляду. Його пальці були стиснуті до білого. Поруч хтось шепотів молитву. Вітер гнав хмари низько над головами, але дощ так і не впав.

Коли майже всі розійшлися, Макс залишився. Перед свіжою могилою.

— Я знайду того, хто забрав тебе, брате, — сказав тихо. — Ким би він не був. І змушу відповісти. Обіцяю.

Його погляд ще мить був прикутий до таблички з іменем. А тоді він розвернувся — вітер підхопив полу його пальта й воно вдарилося об коліно.

Макс вже збирався іти, коли раптом щось змусило його зупинитися. Чиєсь мовчазне, майже безтілесне існування зліва. Він обернувся.

Дарина.

Вона стояла осторонь, тримаючи у змучених пальцях дві червоні гвоздики. Її постать була така крихка, що здавалося — вітер може зламати її, як тоненьку гілку. Легка хустина тремтіла на вітрі, очі — вологі, опухлі, зіщулені від холоду й страху. Вона виглядала недоречно серед чорного стриманого натовпу, ніби з іншого світу. Бідна. Проста. Незначуща. І водночас — дуже присутня.

Максим стиснув зуби. Мовчки натиснув на екран телефону.

— Антоне, — різко кинув. — Забери маму і Софію. Негайно. Я залишусь ще на кілька хвилин.

— Прийнято, — коротко відповів охоронець.

Коли біля могили не лишилось нікого, крім нього, Дарина несміливо зробила крок уперед. Потім ще один. І зупинилась за кілька метрів.

— Доброго дня, — її голос був тихим, ледь вловимим. — Я… дуже шкодую. Мені щиро жаль…

Вона витягла гвоздики і обережно опустила їх до підніжжя могили. Очі блищали від сліз, але вона не дозволяла їм котитися по щоках.

— Даніель був доброю людиною… Він… він… — її голос зламався. — Він ставився до мене, як до людини… Просто до людини…

Макс дивився на неї мовчки. Його погляд був холодним, оцінювальним, майже зневажливим. У його очах — сталь і крижана відстань. Він не сказав ані слова. Не кивнув, не подякував, не визнав її присутності.

Тільки злегка зсунув брови, знехотя провів очима по її худорлявій постаті… й пішов. Просто розвернувся й пішов геть, не оглядаючись.

Дарина лишилась на самоті. Її губи тремтіли, щоки палали від приниження, але вона не рушила слідом. Лише ще раз глянула на табличку з іменем — і притиснула долоні до грудей, ніби там, всередині, тріснуло щось живе.

Дім Малевичів бив тишею.

Холодною, дзвінкою, оглушливою тишею.

Макс зняв пальто ще в передпокої, навіть не вмикаючи світло. Його кроки глухо відлунювали в просторому холі, стіни немов стискалися з кожним ударом серця. Він пройшов повз вітальню, де горіла лампа — мати сиділа на дивані, мов статуя, дивлячись у темний екран телевізора. Софія вже була у себе — двері до її кімнати були прочинені, зсередини ледь чутно лунав заспокійливий жіночий голос з якогось подкасту чи відео.

Максим піднявся до себе. Закрив двері. Пройшов до вікна. Вечірній Київ  тремтів вогнями. Але навіть у нічному сяйві він бачив лише одну річ — могилу брата. Порожнечу, що її не закопати.

Макс пройшовся кімнатою, розв’язав краватку. Сів у крісло. І тільки тоді дозволив собі — на хвилину — опустити голову в долоні.

Все не збігається.

Він завжди мав інтуїцію. Тонку, гостру, як лезо. І вона зараз кричала.

Даніель міг бути мрійником, міг уникати проблем. Але він не був дурнем. І вже точно не вживав наркотиків. Та ще й у себе вдома, напередодні виставки. Це виглядало як… пастка.

І ще одне. Дівчина.

Максим згадав її. Дарина. Занадто бліда. Занадто напружена. Надто своєчасна.

Що вона робила біля квартири того ранку?
І чому з'явилася на похороні?
Що вона взагалі знає?

Він стиснув кулак. Підійшов до письмового столу, взяв телефон, набрав Антона.

— Завтра зранку… Дізнайся все про ту дівчину, Дарину. Прізвище, місце проживання, родину, зв’язки. Все.
— Зрозуміло.
— І ще… — пауза. — Не лякай її. Поки що.

Макс відкинувся назад. Очі його стали важкими, але пильними. Поки Софія плакала, а мати перетворювала смерть сина на соціальну позу — він шукав відповіді.