2.1

У будинку Малевичів панувала звична тиша — стримана, правильна, занадто стерильна, аби в ній могла жити справжня біль. Все було на місцях, як завжди. Кожна річ — бездоганно. Все в стилі Іди. 

Максим зайшов до вітальні, скинув пальто і залишив його кинутою плямою на кріслі — так, як ніколи не робив. Він ішов уперед, мов у тумані, та з кожним кроком його обличчя твердішало.

Мати сиділа біля каміну, в глибокому шкіряному кріслі, з чашкою чаю в руках. Її постава була пряма, погляд — як завжди зосереджений, владний, незворушний. Вона навіть не одразу підвела очі.

— Ти виглядаєш… виснаженим, — сказала спокійно, ковтнувши чаю. — Він знову наговорив тобі дурниць?

Макс зупинився посеред кімнати.

— Його більше немає.

Чашка в її руці ледь-ледь здригнулась. Але обличчя — жодного відгуку. Жодної тріщини.

— Що ти сказав?

— Даніель мертвий, — повторив тихіше. — Його знайшли сьогодні вранці. Поліція. Морг. Офіційно. Він… більше не повернеться.

Мати мовчала. Її очі застигли на порожньому місці перед собою, ніби вона намагалася побачити сина в уяві. Та не могла.

Максим чекав. Очі його пекли — від утоми, гніву, шоку. Він стояв, як скеля, та всередині бушував вогонь.

— Тобі є що сказати? — різко кинув він. — Хоч одне слово? Хоч одна сльоза?

Вона повільно поставила чашку на стіл. Пальці залишились складеними, мов у молитві.

— Люди, які роблять свій вибір — платять за нього, — мовила рівно. — Я не схвалювала його життя. Не буду брехати й зараз.

— Він був твоїм сином, чорт забери! — зірвався Максим. — Твоєю кров’ю! Твоїм хлопчиком, який просив тебе любити його, яким він є! І ти відштовхнула його, бо він не вписався в твій ідеальний світ!

Вперше на її обличчі з’явилася ледь помітна тінь. Можливо, суму. Можливо — болю. Але вона стримала її, як завжди.

— Сльози не повернуть мертвих, Максиме.

— Але іноді — хочуть почути, що серце болить! Що не все одно!

Мовчанка. Лише тріск полін у каміні.

— Йди відпочинь, — сказала мати нарешті. — Я поговорю з Софією. Вона має право знати.

Максим дивився на неї ще мить, ніби бачив уперше.

— Ти втратила сина. А я — брата. Але тільки один із нас має серце, яке зараз рветься на шматки.

І з цими словами він розвернувся й вийшов з кімнати, залишивши матір у тиші, яку вона сама збудувала навколо себе — мур, крізь який ніколи не проходила любов.

Максим зупинився перед дверима до кімнати Софії. Вперше за довгий час він відчув вагу простого дерев’яного полотна, за яким — крихка душа, яку він мав зараз зламати. Серце билося глухо й глибоко.

Він тихо постукав.

— Зайди, — почувся знайомий голос.

Софія сиділа на підлозі біля ліжка, оточена конспектами, кольоровими стікерами та ноутбуком. Її довге каштанове волосся спадало на обличчя. Побачивши брата, вона посміхнулась:

— Ну що, мама знову просила тебе читати мені лекцію про "серйозність у навчанні"?

Максим мовчки підійшов ближче, сів поряд на підлогу, не звертаючи уваги на те, що його штани м’ялися. Софія насторожено подивилася на нього.

— Максе?.. Що трапилось?

Він довго мовчав. Подивився їй в очі — великі, добрі, теплі. В тих очах ще жило все, що світле й наївне. І зараз йому доведеться це зруйнувати.

— Це про Даніеля, — тихо сказав він. — Сталося дещо… дуже погане.

Софія витріщилась на нього, погляд її зблід, наче передчуття вже обпекло серце.

— Що з ним?

Максим зітхнув і взяв її руки в свої. Його пальці тремтіли. Він не міг згадати, коли востаннє тримав сестру отак — наче боявся, що вона розсиплеться від одного слова.

— Сьогодні зранку… його знайшли. Даніеля. Він… — голос зірвався. — Він помер, Соню.

Тиша. Нескінченна.

Софія дивилася на нього ще кілька секунд. Наче не розуміла. Наче слова ще не дійшли. Ніби десь загубилися дорогою до її вух.

— Ні… — прошепотіла вона. — Ні, цього не може бути… Він… він мені вчора писав…

— Я знаю, — прошепотів Максим, стискаючи її пальці. — Я теж не вірю. Але це правда.

Софія зірвалася на ноги й кинулась до вікна, потім назад. Сльози вже котилися по щоках, мов крижана злива. Вона обхопила себе руками, ніби намагалась склеїти власне серце.

— Як?.. Чому?.. Хто?.. Максе, скажи, що це помилка. Будь ласка...

Він підійшов до неї й обійняв. Міцно, як колись у дитинстві, коли вона падала й розбивала коліно, а він носив її на руках додому. Та цього разу рана була глибша. Без загоєння.

— Я не знаю всіх подробиць. Поліція розслідує. Але я присягаюся тобі… я дізнаюсь усе. Я знайду, хто винен.

Софія схлипувала, притулившись до його грудей, її плечі здригались від кожного ковтка болю.

— Я не встигла сказати йому, як люблю його… Я… я завжди думала, що встигну…

— Він знав, Соню, — прошепотів Макс, притискаючи її до себе. — Він завжди знав. Ти була його світлом у темряві. Він мені сам казав…

Софія заплакала ще дужче, але вже без паніки — це був той щирий, очищувальний плач, коли душа відпускає частину болю. Максим стояв поруч, мов скеля, тримаючи її так, ніби хотів забрати її біль собі.

І в ту мить, серед усіх уламків, він поклявся вдруге:
Я не просто знайду винного. Я захищу її. Захищу все, що залишилось від нас трьох.

Максим зачинив двері своєї кімнати й на мить зупинився, спершись лобом об темне дерево. Повітря здавалося густим, як дим. Він повільно зняв піджак, кинув на крісло, сів на край ліжка й втупився у вікно. За склом — березневий Київ. Сірий. Байдужий.
Як і все довкола.

Даніель…
Ти завжди був іншим. Не таким, як усі. Надто чутливим, надто щирим, надто живим. А я… Я був тим, хто мав тебе захистити. Від матері, від системи, від усього цього холоду. Я мав...
Максим зціпив щелепу.

Він не звик до безсилля. А зараз відчував, як воно точить його зсередини. Щось у ньому ламалося. І водночас — кристалізувалося.

Він потягнувся до телефону, натиснув швидкий набір.

— Антоне, — сказав твердо, коли на тому кінці відповіли. — Завтра — прощання. Організуй усе. Без пафосу. Але з гідністю. Місце на цвинтарі, священик, музика. Все. Я не хочу, щоб цим займалась мати.
...
Так. Я сам буду говорити.