2

Глава 2

Максим стояв у центрі кімнати, ніби застиг. Слова Левченка лунали в голові як відлуння — глухо, боляче, майже нереально. «Ваш брат… знайшли… мертвий…»

Це не вкладалося в уяві.

Ні. Даніель не міг просто… зникнути. Він був упертий, незручний, емоційний — але живий. Яскравий. Реальний. Жив. І був таким же дратівливим, як і всі роки до цього.

Максим відчув, як щось важке зімкнулося всередині грудей. Він не плакав. Ніколи. Але раптом стало… порожньо. Болісно порожньо. Як коли вибивають опору з-під ніг — і ти ще стоїш, але вже знаєш, що впадеш.

Даніель. Малий дурень. Чому ти просто не повернувся? Чому не послухався хоч раз?

Максим обвів поглядом квартиру — знайомі полотна, запах фарби, розкидані пензлі, чашка з недопитим чаєм… Тут було все, що нагадувало про брата. А самого — не було.

Його роздуми обірвав тремтячий голос.

— Що… ви сказали?

Дарина стояла, мов привид. Обличчя її зблідло настільки, що здавалося, шкіра ось-ось стане прозорою. В очах — не сльози навіть, а шок, німа паніка.

— Це… жарт?..

Максим повернув до неї погляд. Тепер у його очах була крижана твердість.

— Ні. Твій господар мертвий.

Вона хитнулася, наче від удару. Схопилася за спинку стільця, щоб не впасти.

— Ні… цього не може бути… Я… Я зранку відкрила двері, все було як завжди… він… він нічого не казав учора, просто лишив повідомлення, що я маю прийти зранку…

Її голос зривався.

— Я не знаю… нічого не знаю…

Максим мовчав, але в його погляді з’явилося щось нове. Ніби питання вже сформувалися. Ніби він почав зчитувати з її реакції кожну деталь, кожен рух, кожну тінь в голосі.

Дарина підвела на нього погляд — переляканий, мокрий, надламаний.

— Я… Я не винна.

Ці слова повисли між ними, мов тріщина в склі. І в той момент обоє знали: їхній світ уже не буде таким, як був учора.

Максим стояв нерухомо. Тиша між ними ставала дедалі густішою, задушливою. Його погляд був прикутий до Дарини. Вона тряслася, притискаючи долоні до грудей, ніби намагалася вгамувати серце, яке ось-ось мало вибухнути з грудей.

І раптом щось йому здалося… неправильним.

Занадто сильна реакція.

Так, Даніель був їй роботодавцем, можливо, навіть добрим до неї — як завжди. Але цей розпач… цей страх у її очах — він не виглядав як звичайне потрясіння. Це було щось більше. Глибше. Майже паніка.

Максим примружився. Губи стиснулись у вузьку лінію.

— Чому ти так злякалася? — запитав тихо, рівно.

Дарина здригнулась. Погляд сіпнувся до дверей, потім знову на нього.

— Я… я просто… це ж шок… я не знала… — вона запнулася, слова сипались безладно, плутано.

Максим зробив повільний крок до неї.

— Не знала. Але зреагувала так, ніби вже відчувала, що сталося щось погане. Якби мені хтось просто сказав: “Твій знайомий загинув” — я б не впав у ступор з криком. Ти ніби чекала цього.

Дарина захитала головою, сльози блиснули в очах.

— Ні, я не… Я просто… я не знаю, чому…

Максим дивився на неї з усією своєю крижано-холодною прямотою.

— Ти щось приховуєш?

— Ні!

— А тоді чому твої руки трясуться так, ніби ти щойно їх від крові мила?

Її очі широко розплющились. Вона зробила крок назад, наткнулася на стілець, ледь не впала.

— Це не я… Я нічого не зробила… — прошепотіла.

Максим мовчав. І хоч нічого не сказав, погляд його став темнішим, тривожнішим.

Щось тут не сходиться. Щось вона замовчує. І я дізнаюсь — що саме.

Максим ще кілька секунд мовчки дивився на Дарину. Потім його голос, різкий і твердий, розтяв повітря, як лезо:

— Забирайся. Негайно.

Дарина кивнула, злякано хапаючи свою сумку з підлоги. Вона навіть не насмілилась щось сказати, лише ковзнула до виходу, залишивши за собою глуху тишу.

Макс застиг ще на мить, ковтаючи злість, зневагу, біль — усе змішалося в один гіркий клубок. Потім рвучко натягнув пальто і вийшов, грюкнувши дверима за собою.

Київський морг. Холод. Білизна стін. Запах антисептика і смерті.

— Ви готові? — спитав поліцейський, затримуючи руку на ручці дверей до холодильного відділення.

Макс ледь помітно кивнув. Очі його були гострі, темні, мов ніч без зірок. Він не боявся смерті. Але боявся побачити віч-на-віч те, що означатиме кінець.

Двері відкрились.

На сталевому столі — тіло, вкрите білим простирадлом. Тонка тиша в приміщенні обволікала кожен рух.

Судмедексперт обережно відкинув край тканини.

Максим підійшов ближче. Вдихнув. І поглянув.

Це був він.

Даніель.

Лише лице — але воно вже було інше. Застигле. Холодне. Ніби художник, який більше ніколи не торкнеться палітри.

Максим стояв мовчки. Серце стислося, але він не зронив ані звуку. Ані сльози. Лише простягнув руку і міцно стиснув білу тканину біля плеча брата. Тримав, як тримають того, кого вже не повернути.

«Ти завжди йшов наперекір. Завжди боровся. Але ти не заслужив такого кінця...»

Раптом за спиною почувся голос поліцейського, стриманий, професійний:

— У крові виявлено наркотики. Слідство поки не може сказати, чи це було навмисне вживання, чи… щось інше. Але ми не виключаємо втручання третьої особи.

Макс повільно розтис пальці, погляд його став гострим, майже крижаним. Щелепа стискалась, мов тиск зсередини вже не вміщався в тіло.

— Знайдіть кожного, хто був з ним останнім вечором, — сухо сказав він, не відриваючи погляду від брата. — І дайте мені їхні імена.

А потім, нахилившись ближче до обличчя Даніеля, прошепотів:

— Я знайду, хто це зробив. Присягаюсь.