1.1

Квартира Даніеля була такою, як він сам: світлою, трохи хаотичною, із запахом фарби та кави, що в'ївся в дерев'яну підлогу й текстиль. На мольберті біля вікна застигла незакінчена картина — абстрактні мазки, сміливі кольори, як сповідь без слів.

Максим повільно пройшовся кімнатою, його черевики тихо стукали по паркету. Погляд ковзав по деталях: розкидані пензлі, старі книжки, порожні чашки на підвіконні. Все кричало про присутність митця — і водночас про повну відсутність порядку.

Він зупинився біля столу, торкнувся пальцем аркуша з ескізами, злегка скривив губи.

— Як завжди, у своєму світі… — пробурмотів.

Краєм ока він знову глянув на Дарину. Вона стояла біля дверей, ніби боялася зробити зайвий крок.

Максим не стримав легкого хмикання. Її присутність його дратувала. Вона була схожою на злякане кошеня — затиснуте, непоказне, не до місця. Він не звик бачити біля себе таких — слабких, нерішучих, з убогим виглядом і брудом під нігтями.

— Ти тут щодня? — кинув через плече, ніби це мало хоч якесь значення.

— Кілька разів на тиждень… коли він кличе, — відповіла вона швидко, обережно.

Максим не відповів. Пройшов далі, відчуваючи, як повітря просочене фарбою й тишею. Квартира ніби завмерла, не чекаючи його візиту.

Він знову зупинився, поглянув на хустку на її голові, на втомлені очі, в яких було щось сховане. Щось, що його трохи зачепило, хоч він сам того не визнав би.

— Чого боїшся? Я тебе не з’їм, — кинув різко.

Дарина опустила голову.

— Я не боюся… просто не знаю, що вам сказати.

Максим нічого не відповів. Він ще раз оглянув приміщення, потім підійшов до дивана й повільно сів, схрестивши ноги.

— Добре. Я зачекаю на Даніеля. І, будь ласка, не заважай.

Дарина мовчки кивнула і відійшла до кухні, майже непомітною тінню.

Вона стояла біля кухонного проходу, намагаючись не дихати голосно. Її долоні були вологими, серце гупало в грудях, як молоток. Кожен рух цього чужого чоловіка — холодного, впевненого, різкого — змушував її напружено стискати пальці.

“Навіщо я відчинила двері?.. Чому він прийшов саме сьогодні?”

Вона намагалася виглядати спокійною, але всередині все стискалося. Його погляд обпалював, мов лід — той тип погляду, що не просто дивиться крізь тебе, а немовби оцінює і одразу засуджує.

“Він бачить у мені ніщо. Жалюгідну прибиральницю. І, мабуть, думає, що я не вмію навіть говорити.”

Він говорив з нею, як із порожнім місцем. Кожне його слово було, наче ніж, але не гострий — тупий і важкий, боляче бив по гідності.

“Тримайся, Даро. Не показуй страху. Не дозволяй йому думати, що ти зовсім нікчемна.”

Але вона боялася. Не його — ні. Вона боялася, що скаже щось не так і все зіпсує. Боялася, що втратить цю роботу, єдину можливість мати дах над головою, хоч трохи грошей. Боялася, що Даніель не повернеться.

“Якщо з ним щось сталося... Я ж нічого не зробила. Я просто прибирала. Я не винна…”

Вона краєм ока глянула на Максима, який сидів на дивані, наче йому все тут належить. Такий впевнений у собі, такий чужий її світові. Його костюм, його постава, його мовчання — усе кричало про силу.

“Але хіба всі сильні завжди праві? Чи тільки гучніші?”

Вона опустила голову, стискаючи пальці.

“Я витримаю. Він поїде — і все буде, як раніше. Головне — не привертати до себе уваги.”

Але в глибині душі щось шепотіло, що після цієї зустрічі нічого вже не буде "як раніше".

Дарина, зібравши рештки сміливості, зробила кілька кроків до кімнати. Її голос звучав майже пошепки, та все ж вона наважилась:

— Я… можу зварити вам кави, якщо хочете. Я завжди… коли до Даніеля приходять гості…

Максим повільно підняв на неї погляд. Обличчя його залишалось непорушним — кам’яним, байдужим. Погляд — холодним, без жодної емоції.

— Ні, дякую, — коротко відповів він. — Не звик пити каву з рук людей, яких не знаю.

Ці слова вдарили сильніше, ніж крик. Вони були вимовлені тихо, рівно, без агресії — саме тому так боліли.

Дарина мовчки кивнула й відступила, опустивши погляд. Горло стислося, в грудях защеміло. Вона хотіла зробити щось правильне, звичне, просто бути чемною — а натомість отримала чергове приниження.

Максим навіть більше не подивився в її бік. Він сів, зручно вмостившись, і витяг із кишені телефон, повністю ігноруючи її присутність, як меблі.

“Звісно. Що я собі надумала. Для нього я — порожнє місце, тінь, прислуга. І крапка.”

Дарина повернулася на кухню — повільно, мов несучи на плечах невидимий тягар. Аромат кави так і залишився незапаленим, захованим десь у її пам’яті про тепліші розмови… не з ним.

У квартирі панувала гнітюча тиша. Лише тихе цокання годинника на стіні здавалося голосним у цьому застиглому повітрі. Максим без емоцій переглядав робочі листи на телефоні, роблячи вигляд, що його не дратує запах фарби, пил і присутність цієї мовчазної дівчини на кухні.

Раптом телефон у його руках завібрував. На екрані висвітилося ім’я: Олексій Левченко — начальник служби безпеки.

— Так, слухаю, — сухо відповів Максим, притискаючи телефон до вуха.

— Максиме Вікторовичу… — голос по той бік був глухий, стриманий. — Це… Даніель. Ваш брат. Він… його знайшли. Сьогодні вранці.

Максим відкинувся назад, обличчя залишалося сталевим, але щелепи ледь напружились.

— Знайшли? Де?

— В закинутому дворі, неподалік від Володимирського узвозу. Поліція вже на місці. Схоже на нещасний випадок, але… є деякі дивності. Його тіло… — Левченко замовк, ніби обираючи слова. — Вам краще приїхати.

Кілька секунд — тиша.

Максим повільно зітхнув, наче не дозволяючи собі жодної емоції. А потім рівним голосом сказав:

— Нікому не повідомляйте, поки я не приїду. З’ясуйте все. І тримайте зв'язок.

— Звісно.

Він завершив дзвінок, погляд залишився спрямованим у порожнечу. Лише одна м’яза сіпнулася на щоці.

Дарина, яка чула обривки розмови з кухні, злякано визирнула.