1

Глава 1

Київ, березень 2018

Будинок Малевичів

Ранкове світло ледве просочувалося крізь важкі штори, освітлюючи строгий і бездоганно прибраний обідній стіл. Мати Максима сиділа навпроти сина, її обличчя було кам’яним — ні найменшого натяку на ніжність чи материнську турботу. Вона говорила чітко, холодно, без зайвих емоцій.

— Максиме, — промовила вона, не відводячи погляду, — Даніель забув, з якого роду походить. Його поведінка неприпустима. Ти поговори з ним. Поверни додому. Він має нарешті схаменутися. Так не може продовжуватися й далі. 

Максим не одразу відповів, здавалося, він зважував кожне слово матері. 

— До обіду заскочу, — нарешті сказав він, — поговоримо. Але не втручайся. Даніель не терпітиме тиску рідних. Це лише загострить ситуацію. 

Вона кивнула, не сказавши більше нічого. Її гордість була непохитна, а слова — наказом.

У цей момент у кімнату тихо зайшла Софія — молодша сестра Даніеля та Макса. Вона ледве помітила напруженість у повітрі, але ввічливо привіталася:

— Доброго ранку, Максиме, мамо. Я вже маю йти на лекції. Вам гарного дня. 

Мати кивнула, не виявляючи жодних емоцій у відповідь, а Софія швидко вийшла, залишивши за собою тихе відлуння дверей. Дівчина знала, що краще не втручатися в подібні розмови. 

Максим лишився за столом, дивлячись у порожнечу, наче зважуючи всі ваги майбутньої розмови. Буде не просто, але ж це розмова з братом. Він спробує просто поговорити. Як колись у дитинстві, коли вони втікали з дому, щоб просто побути дітьми...

Максим натиснув на газ, і авто тихо вирвалося вперед, наче він сам намагався втекти від думок, що не давали йому спокою. Місто за вікном було шумним і безжальним, але всередині нього панував хаос, що набагато страшніший за будь-який зовнішній гамір.

Розмова з матір’ю стискала грудну клітку. Він знав, що буде важко — не просто поговорити, а пробитися крізь стіну байдужості і гордості. Даніель завжди був іншим. З самого дитинства — непокірним, упертим, з власними законами. Художник, який обрав палітру замість цифр сімейного бізнесу, і це завжди було для матері неприпустимою зрадою.

Максим пригадував той біль, що він бачив у очах брата, коли той говорив про своє життя. І біль цей був не лише від відсутності розуміння. Він був відсутністю права бути собою. Даніель ніколи не приховував, що йому подобаються чоловіки — правда, яку родина так і не змогла прийняти. Особливо мама. 

Саме ця неприйнятність і стала причиною його втечі — бажання втекти від ланцюгів, що тиснули не тільки тіло, а й душу. Максим відчував, як серце стискається від болю за брата, але водночас розумів, що поки вони в цьому колі гордості й образ — порозумітися майже неможливо.

Автомобіль виблискував на холодному сонці, але йому було байдуже. Попереду — зустріч, що могла зламати все. І Максим знав: нікого не можна буде щадити. 

Був вже березень — повітря було прохолодним і свіжим, з легким запахом ще не розтанулого снігу. Максим не став чекати обіду — він прийняв рішення їхати негайно. Адже кожна хвилина проміжку могла ще більше розпалити конфлікт між ним і Даніелем. А тим паче мама могла втрутитися, а цього допускати категорично не можна. Вона як завжди переверне все догори дригом.

Він повернувся до думки про брата: Даніель знімав квартиру-студію в одному зі спальних районів Києва. Максим не був частим гостем у нього, але адресу запам’ятав добре.

Він під’їхав, вийшов з авто і піднявся по сходах до дверей. Зробив глибокий вдих, ніби хотів зарядитися силою, а потім натиснув дзвінок.

Двері відчинилися, і Максим застиг на місці. Перед ним стояла дівчина — зовсім не та, яку він очікував побачити. Та він взагалі не очікував побачити дівчину в квартирі брата. 

Вона була дивною, як із іншого світу, у простому, поношеному одязі. Хустина, недбало зав’язана на голові, прикривала її довге темне волосся, що вибивалося з-під неї в неохайних пасмах.

Її очі — великі, перелякані, ніби вона постійно чекала небезпеки, — миттю спіймали Максимів погляд. Руки дівчини були помітно брудні, ніби вона щойно виконувала важку, брудну роботу. Пальці тремтіли, а сама вона стояла напружено, ніби не розуміла, чого чекати від гостя.

Максим не міг відвести очей — перед ним була не просто покоївка, а якась тендітна, але вразлива душа, що приховувала за цим страхом щось глибше.

— Ви... — він почав, але слова зависли в повітрі.

Дівчина кинула погляд на нього, і в її очах блиснула рештка рішучості.

— Чим можу допомогти?

Максим похмуро дивився на незнайомку, що відкрила двері. Його погляд ще раз ковзнув по її зовнішності, брудні руки мимоволі стискали край подолу. Волосся вибивалося з-під хустини неслухняними пасмами, а обличчя здавалося надто молодим і надто втомленим.

Він зміряв її зверхнім поглядом, майже з огидою. Його тон був холодним і колючим:

— Хто ти така? Що ти робиш у квартирі мого брата?

Дівчина стиснула плечі, відчула, як у горлі пересохло. Її голос був тремтливим і тихим:

— Я… я тут прибираю.

— Прибираєш? — у голосі Максима бринів сарказм. Він пройшов поглядом по її фігурі ще раз. — І що, мій брат найняв ось це… — він кивнув, навіть не приховуючи зневаги, — щоб мити йому підлогу?

Дарина опустила очі, відчуваючи, як щоки палають.

— Я не знаю… я просто виконую роботу.

Максим знову наблизився, його голос звучав майже як наказ:

— Де Даніель?

— Не знаю, — прошепотіла вона.

— Коли він пішов?

— Вчора… здається… чи позавчора… — вона ковтнула клубок страху в горлі.

— Тобі здається? — він знову розсміявся — коротко, з насмішкою. — Тобі доручили дім, а ти навіть не знаєш, коли господар зник?

Дарина відступила назад, розгублена.

— Я тільки прибираю, я не…

Максим зневажливо махнув рукою, немов відганяв набридливу муху.

— Я зачекаю всередині, — заявив він холодно, не питаючи дозволу.

Макс переступив поріг і самовпевнено пройшов у квартиру, залишивши дівчину в коридорі з прискореним серцебиттям і неприємним осадом у грудях.