Розділ 11

Розділ 11

Піднятися з задушливого й набридлого вже підвалу було для Раммі певним і шоком, і випробуванням. Особливо вдень і з дозволом ходити по пишних коридорах безборонно, не таємно, як це вона робила досі. І не вночі. Дівчина відвикла від денного світла, в надворі ще й яскраво сяяло сонце, освітлюючи білий чистий сніг, який, очевидно, якраз випав уночі. За вікнами все біліло: і шпилі далеких храмів, і дахи будинків, і парк та майданчики біля палацу… Раммідора, на мить зупинившись біля вікна в коридорі, жадібно роздивлялася людей, які ходили на вулиці, заздрила їм, що вільні і можуть гуляти, де їм заманеться. Сонячне світло, що сяяло з високих вікон, змушувало її мружитися й зітхати, бо дуже хотілося туди, на волю. Але залишити королівський палац самовільно вона не могла, тому що знала: якщо втече, то її одразу ж знайдуть і схоплять, бо королівська мітка чітко вказувала на її місцезнаходження будь-де в королівстві.

Королівський палац жив своїм розміреним життям. Туди-сюди сновигали слуги в синіх формених сукнях та костюмах, серед них вирізнялися лакеї в прикрашених срібними вишивками лівреях, інколи проходили коридорами поважні вельможі, й тоді слід було притискатися до стін, пропускаючи пишне панство вперед, і кланятися, низько опустивши голову. Але ніхто, зовсім ніхто не звертав на Раммідору уваги, і дівчина дуже цьому раділа. Так, вона була нині просто ще однією з непримітних служниць серед численних слуг палацу, от і все.

Але найбільшим випробуванням і неприємністю нині був для дівчини візит до капітана Малоша. Бачити його дівчина зовсім не хотіла.

Вона знайшла покої капітана. Двері були прочинені, але дівчина все одно тихо постукала, надіючись, що капітана немає вдома, він кудись вийшов, і вона тоді швиденько покладе у шафу його одяг і миттю втече.

— Заходьте, — пролунав голос з покоїв і Раммі напружилася, лайнулася всередині себе і зробила незворушне обличчя.

Вона увійшла, опустивши голову і тримаючи кошик перед собою, наче щит. Капітан Мілош сидів за столом, переглядаючи якісь папери. Він підвів погляд і одразу ж упізнав дівчину.

— О-о-о! — він підвівся, неприємно посміхаючись. Це була та сама хижа посмішка, яку вона запам'ятала назавжди. — Кого я бачу! Раммідора Смійс власною персоною! А я цікавився, куди тебе відіслав король, цікавився! І навіть знаю, що ти зараз у пральні. Але все руки ніяк не доходили навідатися до тебе! Тобто, ноги не доходили, — він зареготав, тішачись дурним каламбуром. — А ти сама прийшла! Яка радість!

Раммідора мовчки поставила кошик на стілець біля дверей. 

— Ваша білизна, капітане, мені наказали покласти її в шафу, — промовила вона, намагаючись говорити спокійно.

— Іронія долі, чи не так? — спитав капітан, наче не почувши її слів, підійшов ближче. Від нього несло потом і вином. — Ти відмовилася від мого обміну, який був, скажімо так, досить приємним, і тепер ти належиш королю. Ні, навіть більше, ти належиш королівству! А я є частиною королівства, оскільки служу на його благо, в це значить…

Чоловік підступив до Раммідори майже впритул, ощирився їй просто в обличчя.

— А це значить, крихітко, що ти належиш кожному в королівстві, в отже, й мені! Ти переш мої брудні штани та шкарпетки, але якщо я захочу, то ти зробиш все, чого забажає моя душа!

Він простягнув руку, щоб торкнутися до її обличчя, але Раммі різко відсахнулася, швидко схопила кошика й підняла його, щоб він опинився між нею та капітаном.

— Не торкайтеся мене! — вирвалося в дівчини. — Я просто покладу ваші речі в шафу й піду!

— Он як? — він саркастично посміхнувся, глипнув на кошик, повний одягу. — Думєш, що ти тепер власність короля, і я не можу торкатися власності короля без дозволу? Це, в принципі, теж є правдою, але... Але я можу поскаржитися, що ти погано склала мої речі. І знаєш, куди тебе відправлять після пральні? Є місця гірші. Набагато гірші.

Раммі дивилася на чоловіка, і в її грудях піднімалися обурення й злість, але вона була не в тій ситуації, щоб сперечатися й ще більше нагнітати обстановку. Дівчина зціпила зуби й мовчки оминула капітана Мілоша, швидко підійшла до шафи, відчинила її й квапливо почала розкладати випраний одяг на полиці.

— Ти залишися зараз тут, і до Маруди той одяг!  Я візьму тебе тут і зараз, стерво! Не хотіла по-хорошому, то буде по-поганому! Я звик, щоб мені корилися! Ще жодна жінка не відмовляла мені! — рушив він до Раммідори, і та страшенно перелякалася, розуміючи, що битися з чоловіком вона не зможе, він був набагато сильнішим та крупнішим. А отже…