Розділ 4

Розділ 4

Це була велетенська підвальна зала, повна дерев'яних діжок, мідних казанів, що кипіли на вогні, і десятків жінок. Вони не розмовляли, вони кричали, намагаючись перекричати шум води, шипіння і гучні, ритмічні удари, з якими інші жінки били дерев'яними праниками мокру білизну.

— Що-о-о?! Чому репетуєте?  — проревів голос, що міг би належати, напевно, драконові чи ведмедю, але ніяк не особі жіночого роду .

Із пари вийшла жінка. Вона була величезною, з руками, товщими, мабуть, за стегна Реммідори, обличчя її було червоним і спітнілим, а рідке волосся прилипло до черепа. Це була пані Геста, головна у королівській пральні. 

— Новенька? — вона з відразою оглянула Раммідору з ніг до голови. — Чому така худа? За наказом короля? І що вона в біса вчинила? Вбила когось?

— Одна послуга. Боржниця! — глузливо кинув вартовий. — Травницею раніше працювала і лікаркою. Але її вже ми називаємо “Принципова”. Дуже вже прагне справедливості та має свої принципи, а сама послуги не віддає. 

Геста зареготала, і її сміх був гучний і страшний, схожий на гавкання здоровенного пса. 

— Принципова? Тут? О, боги! Ви привели мені ще одну плаксу.

Вона вхопила Раммідору за підборіддя грубими пошрамованими пальцями, шкіра на яких була схожа на кору старого дерева.

— Принципи та прагнення справедливості тут зникають, буквально змиваються, з першим пранням, дівчинко. Разом зі лайном, кров'ю та блювотинням з королівських простирадл.

Вона штовхнула Раммідору досередини пральні й гукнула до вартових:

— Так, хлопці, забирайтеся! У мене тут якраз починає закипати вода, буде багато пари й смороду!

Вартові, загиготавши, пішли геть, і двері за ними зачинилися, відрізаючи Раммідору від світу, де не були гамору, гупання, пари, що виїдала очі, й жахливого смороду. Дівчина стояла перед пані Гестою, котра критично її розглядала… Жінки у пральні, які так і не кинули свою роботу, навіть не підняли голови, ритмічно гупаючи праниками*. 

— Ну? Чого стовбичиш, наче вкопана? Думаєш, я дам тобі час оговтатися? До роботи! Напевно, і не прала ніколи свій одяг? Он, які в тебе ручки біленькі! Оце пратимеш!

Геста вказала товстим пальцем на купу якогось одягу, зваленого в темному кутку. Це були важкі суконні плащі королівської варти, заляпані брудом і чимось темним, схожим на кров.

— Бери оце і неси до тієї діжки, — гаркнула вона на дівчину.

— А що з цим робити? — розгублено запитала Раммідора, намагаючись перекричати оглушливий стукіт, що панував у пральні.

— Що робити? — Геста витріщилася на неї. — Прати, дурепо! А чим, ти думала, ми тут займаємося, вишиваємо хрестиком? Береш луг**, — вона махнула в бік мішків, що стояли під стіною, — береш праник і б'єш, лупиш, гепаєш, переш, поки ця гидота, весь бруд не відійде, або поки твої руки не відваляться від плечей, бо мені, в принципі, байдуже, що станеться раніше.

Вона схопила один із праників і грубо тицьнула його Раммідорі в руки…

__________________

*Праник — дерев’яний інструмент для прання, яким били мокру білизну. Мав довгу ручку, щоб тримати його обома руками та наносити удари, розбиваючи бруд і вичавлюючи воду з тканини. Використовувався в Європі від середньовіччя до XIX століття.

**Луг — це лужний розчин із деревної золи, який у минулому використовували для прання та відбілювання тканин, переважно від давніх часів і до початку ХХ століття, доки не з’явилися промислові миючі засоби.