71. СІЛЬСЬКА БУРЯ І ШАПКА, ЩО ЗЛІТАЛА ПЕРШОЮ

— Впізнати серйозність погоди можна було по тому, де шапка баби Марти.

У селі Липове про погоду знали ще до того, як з’являлись хмари. Не завдяки телебаченню, не через інтернет, а завдяки бабі Марті й її знаменитій шапці — старій, коричневій, з вушками, які вже давно не зав’язувались, бо одна тасьма обгоріла ще при шашликах 2002 року, а другу баба колись віддала на перев'язку каченяті. Але ця шапка була не просто головним убором — це був натуральний барометр. Усе село знало: якщо вона злітає — буде шторм, якщо крутиться на голові — чекай дощу, якщо просто лежить рівно — можна косити.

— Бач, вітрець з південного заходу, — бурмотіла баба Марта того ранку.
— Та яке там! — махнув рукою дід Гриць. — Небо як молоко, сонце світить. Хіба тобі вуха продуває.
— От побачиш, — примружилася баба. — Шапка вже третій раз ворухнулась.

І справді — шапка, яка лежала біля дверей, заворушилась. Марта надягла її з урочистістю, поправила вушка і вийшла у двір.

Сонце ще було високо, але вітер вже став серйозним. Спершу дув, як подих після гарячого борщу, потім — як вентилятор на третій швидкості. І в якийсь момент шапка, ніби навмисно, підстрибнула, зробила два оберти — і полетіла. Спочатку над клумбою, потім над парканом, а далі — прямо в бочку з водою.

— Все, буде буря! — вигукнула Марта. — Як у 88-му!

Через десять хвилин почався грім. Пес Тузік зник під хатою, коза Маруся залізла в хлів і загорнулась у стару скатертину, діти притихли, а дорослі бігали з відрами, прикривали вікна, намагались втримати килим, який сушився на огорожі ще з обіду. Град сипонув так, що ніби хтось розсипав мішок гречки з даху клубу.

Коли все стихло, у клубі зібралась нарада.
— Шо ж ми, — почав голова, — будем чекати “Суспільного”, чи шапку слухати?
— Шапку, шапку! — підтвердили всі.
— Та вона ж точніша, — додав дядько Левко. — Якби ми їй ще термометр причепили, то й температуру би знала.

З того часу шапку баби Марти не зберігали абияк. Її офіційно повісили на гачок біля сільради — поряд з розкладом автобусів і попередженням про сказ. А Марта, хоч і бурчала, що “мені шо, тепер ще й метеостанція бути?”, все ж гордо носила її, знаючи, що коли шапка злітає — вся вулиця слухає не радіо, а вітер над її головою.