69. ВІКНО, ЩО ПОКАЗУЄ НЕБО ІНШОГО СЕЛА

У селі Заломки кожне вікно було в чомусь особливе. В одному стояли гіпсові собачки, в іншому — кактус у формі серця, а в третьому — бінокль, через який баба Зіна шпіонила за всім, що рухається. Але найособливішим було вікно на горищі старої школи, про яке всі казали:

— Не дивись туди. Бо побачиш щось не те.

І, як це буває, ніхто не слухав.

Перша полізла Мілка — школярка, яка шукала місце для селфі. Повернулась з круглими очима й сказала:

— Там не наше небо.

— Що?

— Воно... інше. Чисте. Зовсім інші хмари. І там літає... дирижабль.

Сміялись, казали, що фантазує. Але потім туди заліз Віталій — тракторист, мужик серйозний. Вийшов, мовчав, а потім раптом:

— Там вікно в інше село. Але не наше. Я бачив сам себе... тільки з вусами.

Це вже стало цікаво. Всі поперлись дивитись. Але... вікно показувало різне для кожного.

Діти бачили веселкове село, де школа з тортів і козенята катаються на роликах.

Дорослі — своїх молодших версій у світі, де все пішло трохи інакше.

Один дід бачив себе з жінкою, яку не одружив — і сидів потім на лавці годину, тримаючи в руках яблуко і шепочучи: "А я ж міг..."

Але вікно не було злим. Воно просто показувало інше можливе життя. Без засудження. Без моралі. Просто — а от якби…

Одного дня голова села сказав:

— Закриймо його. Бо щось надто багато "а що якби", а борщ сам себе не зварить.

Але люди не хотіли. Бо після вікна — інакше дивились на своє село. Хтось почав лагодити старий сарай, бо "а раптом тут буде дирижабль". Хтось помирився з братом, бо в тому вікні вони вже були друзями. Хтось навіть купив гітару й сказав: "Піду співати, поки ще маю зуби".

Вікно залишили. Але ходили до нього тільки раз на рік — на свято села. І не всі. Тільки ті, хто готовий був побачити інше.

На дверях горища повісили напис:

"Дивись не довше, ніж три борщі. І пам’ятай — твоє небо теж може змінитись."