66. ЛАВКА БІЛЯ МАГАЗИНУ ЯК ПОРТАЛ

У кожному селі є місце сили. У Розкішному таким місцем була лавка біля магазину. На вигляд — стара, потріскана, трохи перекошена, з жуйкою під низом і написом "Любов — це коли разом на борщ". Але насправді — портал.

Все почалось із того, що дід Артем сів на неї після п’яти хвилин суперечки з дружиною про те, хто має виносити картоплю в погріб. Він просто сів, зітхнув — і... опинився у 1973 році.

— Я тоді якраз ішов на побачення! — розповідав він потім. — І я ж знову там був! В черевиках! Молодий! І з букетом бузку!

Всі сміялись, думали, що то сон чи тиск. Але потім лавка зробила це знову. І знову. І ще. Хто сідав з особливою печаллю чи думкою — переносився кудись у минуле. А хтось — у мрії.

Баба Ганна побачила свій перший випускний.

Дядько Толя — день, коли виграв у лотерею мішок гречки.

Маленький Мишко — себе в майбутньому, директором місцевої фабрики з переробки вареників.

Секрет був простий: лавка вміла зчитувати найсильніше бажання. І на пару хвилин переносити тебе туди, де душа співала. Хтось плакав. Хтось сміявся. Хтось просто мовчав, а потім шепотів: "Дякую..."

І хоч усі знали про портал, ніхто не псув його. Не знімали, не фарбували, не прибирали жуйку. Бо то — святе. Навіть молодь, яка звикла сидіти з телефонами, раз у раз відкладала їх і просто — сідала подумати.

Одного разу туристи з міста приїхали, хотіли купити лавку "для експерименту". Пропонували великі гроші.

— Ні, — сказав дід Артем. — Ви не зрозумієте. Вона працює тільки тут. Бо щастя — воно локальне.

Тепер біля магазину є табличка:

"Сідай. Думай. Подорожуй. Але повернись."

А сама лавка, як і раніше, скрипить на вітрі, гріється на сонці і чекає. Бо кожному іноді треба сісти — і трохи побути десь, де серце легше.