60. ЯК ЕЛЕКТРИКА ЗНИКЛА І ВСЕ СТАЛО ЗРОЗУМІЛО

У селі Темне Струмки електрика була як гості на весіллі: або її надто багато, або вона зникає у найвідповідальніший момент. Коли світло зникло на три дні, ніхто спершу не панікував. Усі подумали: "Ну, буває. Як завжди. Почекаємо годину, максимум — дві."

Але година минула. Потім дві. Потім ніч. Потім ранок. А світла — нуль. У хатах темно, в холодильниках тепло, у чайниках — порожньо, в серцях — тривога.

Першими знервувались молоді. Телефони розряджались, вай-фаю нема, TikTok не грузить, а Instagram завис на сторінці зі старими огірками. Діти носились по дворах з павербанками, наче ті козаки з шаблями — тільки замість бою шукали розетку.

Потім знервувались бабусі. Бо без телевізора ніхто не скаже, чи сьогодні "Сімейні мелодрами", чи вже почались "Сліди минулого". І найгірше — не можна було дізнатись погоду. А без погоди ніхто не міг вирішити, чи можна виносити квашену капусту з погреба, чи хай ще постоїть.

Але найбільше страждав дід Гаврило. Він не міг підігріти собі воду для ванночок для ніг, і тому ходив селом у шкарпетках, пахнучи як звільнене сало. В кожному дворі його зустрічали з острахом:

— Це Гаврило?

— Так.

— І він знову... натуральний?

На другий день стало щось змінюватись. Люди вийшли з хат. Без телефонів, без планшетів, навіть без чайників. Просто — вийшли. Хтось сів на лавочку. Хтось узяв гітару. Хтось почав просто говорити. Наче в 90-х. Або навіть в 60-х. Сусід побачив сусіда, сусідка — сусідку, і з подивом сказали:

— Та ти ще живеш?

— А ти що, думала — я в місто переїхав?

З того почалось. Біля магазину хтось поставив старий магнітофон на батарейках. Заграла музика. Діти танцювали. Дорослі співали. Баба Ганна винесла варення. Дід Юрій приніс самогон. І всі, як один, згадали, як це — бути просто разом.

На третій день влаштували справжній міні-фестиваль. Без сцени, без освітлення, без камер. Але був баян, каструля борщу, і група "Бджоли і Тарас" — три хлопці, які грали на ложках, відрі та мисці для замісу тіста.

І от коли вночі хтось вигукнув: "Світло дало!" — всі... зітхнули. Але не з полегшенням, а з легким сумом.

Бо ці три дні стали чимось більшим, ніж відключенням. Вони стали очищенням. Ідеальним перезавантаженням. І хоч лампочки знову засвітились, багато хто продовжував сидіти на лавці — просто так, без гаджетів, без навушників. Просто — говорити.

А біля клубу, на стіні, хтось написав:

"Коли зникла електрика — ми побачили світло в собі."