51. ЧАЙНИК, ЩО ЗНАВ УСІ ПЛІТКИ СЕЛА

У селі Калабаньки, де кожен знає, хто, з ким і навіщо, головним джерелом інформації був не радіоприймач, не баба Параска, і навіть не поштарка Люба, яка щодня проходила всі двори і заглядала в усі каструлі. Ні. Все знав чайник.

Так, звичайний металевий чайник, трохи облущений, з ручкою, що грілася швидше за совість деяких сусідів. Жив він на кухні тьоті Гальки, жінки з характером, голосом, що пробивав стіни, і вухами, які не пропускали жодного "ти чула?!".

Тьотя Галька з ним говорила. Але не просто так, як людина з чайником, а з повагою, з натяком: "ти мені скажи, бо я ж знаю, ти все чув". І чайник відповідав. Точніше, свистів. Але не просто свистів, а по-різному. Один тон — "Зіна знов з тим трактористом", інший — "у Наді борщ википіло, а з ним і чоловік втік".

Першою це помітила сусідка Маруся. Вона зайшла до Гальки на чай, тільки сіла — чайник зашипів, забулькотів і як зазвичай, свиснув три рази.

— То не просто свист, — шепнула Галька. — То він про Ніну з третього провулка.

— Що, знову?

— Та вона ж на базарі яблука не тими руками брала.

— Якими?

— Тими, що вчора ще рибу продавали.

І чайник знову: "пііііі", ніби підтвердив.

З того часу пішло. У Гальки стало людно. Люди приходили не на чай, а "почути". Чайник розповідав все. Хто ночував не вдома, чому Степан перестав носити капелюха, і куди ділась та банка з огірками, яка так раптово "загубилась" у баби Мотрі.

Якось прийшла навіть вчителька історії — перевірити, чи чайник знає щось про її невдале побачення з бухгалтером. Знав. І ще й підморгнув, здається.

Але одного дня сталося страшне. Прийшла кума з міста і привезла... електрочайник.

— Щоб тобі зручніше було! — сказала вона. — І без того твій старий вже дихає паром в обидва боки.

Галька подякувала. А старий чайник замовк. Вперше за стільки років. Стояв мовчки в кутку, ніби образився.

Наступного тижня в селі почалась тиша. Люди стали нервові. Ніхто нічого не знав! Хто кому винен, хто з ким сварився, хто в кого що позичив — усе ніби випарувалось з паром.

— Верни його! — благали люди.

— Він мовчить, — зітхала Галька. — Образився, певно.

Тоді дід Юрко — той самий, що колись закопав свою пенсію в банку і не може знайти, запропонував: "давайте вибачимось".

І от зібрались усі. Принесли торт. Запалили свічку. Виступив сам голова сільради.

— Чайнику, — сказав, — ти наш єдиний справжній телевізор. Без тебе ми сліпі. Вибач, що зрадили тебе на пластикове непорозуміння.

Мовчання.

Аж тут — "Пііііііі!" — гучно, гордо, як постріл на весіллі.

Чайник пробачив.

І з того часу ніхто більше навіть не намагався замінити його. Бо у Калабаньках всі знали: якщо хочеш знати правду — слухай чайник.