39. ЩОДЕННИК П’ЯТИКЛАСНИКА З ДОПИСАМИ БАБИ

Все почалося з того, що п’ятикласник Миколка вирішив вести щоденник. Не для школи, не для баби, не навіть для TikTok, а “для себе і історії”, як він сам казав.

На обкладинці написав: “Мій особистий щоденник. Не читати! Хто прочитає — той Юра (а всі знають, що Юра в шкарпетках шарить).”

Сховав зошит під подушку. Але...

Вдень баба Галя прибирала, наткнулась, відкрила — і побачила:

“Баба знову наварила тієї дивної юшки. Каже, що то ‘по селянськи’. Я думаю — по катастрофічному.”

Баба Галя спочатку зітхнула. Потім схопила ручку. Потім зробила чай. Потім сіла.

І внизу приписала:

“Ану не смій там писати, що я стара! Я експериментаторка. Юшка — на основі давньої магії! І не забудь їсти з хлібом!”

Наступні записи виглядали вже як листування:

Миколка:
Сьогодні в школі питали, ким я хочу бути. Я сказав — фермером. Бо там трактор. Але насправді хочу бути науковцем. Баба не зрозуміє.

Баба Галя:
Я все розумію. Я теж колись хотіла бути актрисою, але стали в’язати. Науковець — то добре. Головне — не йди в депутати.

Миколка почав залишати бабі спеціальні “питання”. Баба відповідала. Щоденник став “діалогом крізь покоління”.

Одного дня Миколка прийшов зі школи — а щоденник лежить на столі... з закладкою у вигляді сушеної шкурки апельсина.

— Бабо, ти шо, читала?

— Та то кіт відкрив! Я тільки глянула краєм ока.

А на наступній сторінці — новий допис:

“Якщо ти знову читаєш — залиш мені цукерку. Я подумаю, пробачити чи ні.”

Цукерка з’явилась того ж дня. І ще:

“А я теж записала рецепт твоїх думок. Називається ‘салат із мрій’.”

Миколка не хотів показувати щоденник нікому, але вчителька Лариса Іванівна якось побачила:

— Що це?

— Нічого. Просто нотатки.

— Це діамант! Це ж літературна золота жила!

Вона (не без хитрості) переписала пару сторінок. Подала на конкурс “Діалог поколінь”.

І ось — дзвінок із району:
“Щоденник Миколки і баби Галі — перше місце! Вітаємо! Публікація в обласній газеті!”

— Бач, Галько, а ти казала, що тільки в’язати вмієш, — казала Катерина.

— А виявляється — ще й філософ!

— А де той щоденник? Я б і свого внука заставила писати...

А Миколка тільки мовчки дивився в небо.

— Бабо, тепер мене читатимуть?

— Та головне — не читатимуть, а чутимуть. А хто чує — той і серцем пише.

Далі були записи:

Миколка:
Сьогодні я боявся зізнатись, що забув вірш. Але згадав, як ти колись не згадала ім’я голови колгоспу, але не злякалась.

Баба Галя:
Я тоді сказала, що всіх люблю — і його теж. І нічого, живемо. Сміливість — це не коли не боїшся, а коли йдеш, хоч і боїшся.

Або:

Миколка:
Я хочу зробити тобі подарунок, але маю тільки шишку.

Баба Галя:
Шишка — то теж дар. Головне — з теплом. А ще — можеш помити посуд.

ПІСЛЯМОВА

Коли зошит закінчився, баба купила новий. На обкладинці — напис:

“Том II. Ще не вечір.”

А в селі почали з’являтись “щоденники”: у школі, у клубі, навіть у магазині — для побажань, думок і нотаток “від серця”.

P.S.

Кажуть, у наступному томі буде історія про те, як баба Галя випадково стала блогеркою.

А на першій сторінці — напис:

“Якщо читаєш — не суди. Якщо судиш — спробуй зрозуміти. І не забудь купити хліба.”