34. ВІЙНА ЗА КАРТОПЛЮ — НІЧНА ВИКОПКА

СЕЛО ВЕРХНІ КЛУБИ. ЛІТО. ЖАРА ТАКА, ЩО КОРОВИ ПІТНІЮТЬ

Було в селі два клани, два роди, два полюси картопляного фронту: Семківські й Борщівські. Обидві родини садили картоплю. І — випадково чи “випадково” — на одній ділянці.

— Я садив ще з ранньої весни! — казав дід Василь Семківський. — У березні, коли ще мела хуртовина!

— Бреше, як Галя на базарі! — огризалась тітка Марфа Борщівська. — Наші бульби вже проростали, коли їхні ще в погребі сичали!

Город належав покійному Федору. Його заповіт був... не зовсім чіткий:
“Нехай город буде тим, хто швидше посадить. Або хто краще поливатиме.”

Проблема: обидві родини посадили одночасно. Поливали по черзі. А тепер — не поділили, що чия картопля.

ПОЧАТОК ВІЙНИ

Все було мирно, поки одного ранку хтось викопав 5 рядків з боку Семківських.

— Це було викопано лівою рукою! — казав Василь, дивлячись на слід від лопати. — У Марфи саме така — копає, як качка лапою!

Марфа відповідала миттєво:
— То не ми! То, може, ваш кіт Юра? Він і не таке робить!

(Так, Юра вже засвітився в декількох справах. Але тут він був непричетний.)

ПІДГОТОВКА ДО НІЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ

Тарас Семківський — молодий, завзятий, колишній кадет школи імені “Сила і Бульба” — придумав план:

— Вони чекають, поки ми спимо. То й ми... викопаємо вночі. Все. І сховаєм.

— Ти що, злодій? — питала баба Стефа.

— Я стратег, бабо. Ідеться не про бульбу. Про принцип.

МАРФА ЗБИРАЄ СПЕЦЗАГІН

• Себе — генерал
   
• Сусідку Галину — сапер
   
• Дітей — розвідка
   
• Пса Шаріка — сторож
   

— Підемо о третій ночі. Там, де місяць освітлює лівий край. Семківські думають, що ми спимо. Але ми... копаємо.

НІЧ. 03:12. ТИША. АЛЕ НЕ НАДОВГО

З одного боку — світяться два ліхтарики:
— Тихо! Тарасе, ти сапу не так тримаєш! Це не мітла!
— Та я сапу несу, як прапор! Поважно!

З іншого боку — інші вогники:
— Галино, не пчихай на грядці!

ЗУСТРІЧ У ЦЕНТРІ. НАД 15-Ю ГРЯДКОЮ

— О! Ви?! — викрикнув Тарас.
— А ви що тут?! — заскреготала Марфа.

— Ми... збираємо врожай!
— Уночі?!
— Щоб не спекотно було!
— Брехня! Ви картоплю крадете! НАШУ!
— Та хто краде! Вона ще торік із нашого боку пройшла!
— То ваша “рута” ще з дискотекою була підозріла!

(Пасхалка: згадка про справу “Дискотека 2010 і касетна романтика”.)

СВАРКА. ГУЧНА. І ГРЯЗЮКА В ПОЛЬОТІ

— Та вас на конкурс “Сільський абсурд”!
— А вас — на шоу “Поле Чудес”! Тільки без барабана!

Коли градус досяг максимуму — раптом... третій голос:

— Ееее... люди... це не ваша картопля.

З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ДІД АНТОН

Зі світильником і відерцем.
— Це моя картопля. Я орендую той город у міської ради. По пільговій програмі “Вернись до коріння”.

Усі замовкли. Навіть пес Шарік.
— То… як?! — прошепотіла Марфа.
— Я садив на Стрітення. І тихенько. Бо люблю спокій. А ви тут війни ведете!

СХІД СОНЦЯ. ВСІ СИДЯТЬ НА МІШКАХ

— То що нам з цим робити? — спитала Стефа.
— Ділити, як розумні люди, — сказав Антон. — Але трохи лиште мені. Там з краю, де великі.

Марфа подивилась на Тараса. Тарас — на Галину. Галина — на Шаріка.
— То ми всі, значить, злодії?
— Ні. Ми — родина. Велика. З двома кланами... і однією городиною.

ФІНАЛ. МИРНА ВЕЧЕРЯ

Картопля — з салом.
Мікрофон — без “Червоної рути”.
Юра — під столом.
Сміх — на весь двір.

P.S.

Відтоді в селі картоплю копають колективно. Вдень. Без ліхтариків.
А на паркані між двома дворами висить табличка:

“КАРТОПЛЯ — НЕ ПРИЧИНА ДЛЯ ВІЙНИ. А ПРИЧИНА ДЛЯ ВАРЕНИКІВ.”