18. ПОЖЕЖА В СІННИКУ І ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК

У селі Мухівці, де кількість корів перевищувала кількість школярів, сінники були чимось більшим, ніж просто комори для сіна. Вони були — як літні театри для молоді, що не мала нічних клубів, або як романтичні сховки для тих, кому ще рано було знайомити свою «симпатію» з бабою Ганною.

Саме тому, коли у селі раптом загорівся сінник Марчуків, це не просто збурило громадськість — воно порушило хід речей.

Цього вечора все почалось, як зазвичай.

Марічка — рум’яна, швидка, з косою до пояса — прийшла в сінник по оберемок сіна для телички Марусі. Її мама кричала з порогу:

— І не затримуйся! Бо знову десь заговоришся!

— Та що я, дурна? — буркнула Марічка і пішла, хоча знала, що таки, можливо, десь заговориться. Бо в сіннику був Іван.

Іван — той, що з родини, де всі чоловіки мали розбиті носи від падіння з велосипедів або через любов. А він мав і те, і те. Але ще й був гарний. І лагідний. І коли він усміхався — Марічці здавалось, що світло в сіннику стає теплішим.

— Ну, привіт, красуне, — сказав Іван, коли вона зайшла.

— Я по сіно. Не за тобою.

— Але ж ти тут.

— А сіно теж.

Вони обидва засміялись. А потім сіли на тюки і почали говорити — як завжди. Про все. Про те, як у Палагни півень навчився відкривати хвіртку, про новий фільм у клубі, про те, чи трава насправді пахне солодше після дощу, чи це просто мозок дурить.

Іван приніс термос з компотом. Марічка — півтора пиріжка (половину вона з’їла по дорозі, бо не витримала).

— Тут пахне літом, — сказала вона.

— Тут пахне тобою, — відповів він.

— І сіном.

— Ну, так. І трішки кропивою.

Вони мовчали. Усміхались. І раптом…

Скрегіт. Іскра. Потім — різкий запах гарі.

— Що це? — підвелась Марічка.

— Не знаю… — Іван встав, пішов до дальнього кута. — Марічко! Вогонь!

У нижньому куті сінника, там, де ще з зими лежали старі газети й сухі гілки, горіло. Маленький вогник танцював, як на концерті баяніста — швидко, ритмічно, безжально.

— Біжи! — крикнув Іван. — Я за водою!

— Та тут немає води!

— Тоді за людьми!

— Я не залишу тебе!

— НЕ СПЕРЕЧАЙСЯ!

Марічка вискочила з сінника, крикнула:
— ПОЖЕЖА! ПОЖЕЖА В МАРЧУКІВ!

Село, як завжди, діяло блискавично. За хвилину вже бігли дядьки з відрами, тягнули шланги, хтось упав, хтось пролив, але всі — допомагали.

Іван, тим часом, стягнув кілька тюків, намагався збити полум’я гіллям. Він кашляв, очі сльозились, дим щипав, але він не відступав.

Коли вогонь вдалося загасити, сінник був у диму. Люди кричали, метушились, хтось проклинав нещасну «запальничку», що, можливо, впала від когось з молоді, хто курив тайкома.

Іван сидів на землі. Закіптюжений. Весь у попелі.

А Марічка підійшла, стала навпроти і… заплакала.

— Ти дурень! — крикнула. — Ти міг загинути!

— Але ж ти крикнула «не залишу тебе», — сказав він крізь кашель.

— То було від шоку!

— А може, й від кохання?

Вона мовчала.

Він підвівся.

Вона подивилась на нього.

— Ну що? — прошепотів він.

— Ну… — прошепотіла вона.

І вони поцілувались. У диму, під палаючим запахом сіна, на фоні дядька Василя, який кашляв і промовляв:
— Та хай би вже той сінник згорів, аби діти щасливі були.

І з того дня той сінник уже ніхто не лагодив. Його залишили напівзруйнованим — як пам’ятник.

— Тут була пожежа, — казали.

— Тут був поцілунок, — шепотіли.

А Іван і Марічка ще довго згадували той вечір. Не через дим. А через те, що іноді, щоб серце запалало — треба трохи полум’я.