Казка

З усіх дітей, яких я знаю, Аліса — найдивовижніша. І справа зовсім не в тому, що вона моя онука.

Якщо ви колись опинитеся в її кімнаті, не поспішайте думати, що плюшеві іграшки — це просто іграшки. Хоч би як уважно ви до них не придивлялися, жодна з них навіть не ворухнеться. Але іноді мені здається, що білий ведмедик у червоному капелюсі з червоним шарфиком, прикрашеним білими сніжинками, сидить зовсім не так, як учора.

Інколи Аліса годинами розсаджує своїх друзів, знайомить їх між собою, вирушає з ними в далекі мандрівки або влаштовує їм справжні свята. Для неї кожна іграшка має свій характер, свої звички й навіть свої маленькі секрети.

Вона щоразу замислюється:

— Цікаво... а що вони роблять, коли я засинаю?

Мама лише загадково усміхається й нічого не відповідає. Наче знає відповідь, але хоче, щоб Аліса дізналася її сама.

Щовечора мама сідає поруч з Алісою та розповідає їй казки. Під її лагідний голос кімната ніби стає світлішою. У ній з’являються далекі ліси, чарівні замки, добрі дракони й сміливі герої. Усі ці герої оживають в уяві дівчинки, вирушають у дивовижні мандрівки, долають перешкоди й неодмінно знаходять шлях до щасливої розв’язки.

Та серед усіх іграшок є одна, без якої Аліса не засинає ніколи, — білий ведмедик у червоному капелюсі. Щойно їй стає сумно чи трішечки страшно, вона міцно притискає його до себе.

— Добраніч, ведмедику. Солодких снів, — шепоче вона й одразу почувається спокійніше.

Одного вечора мама лагідно сказала:

— Донечко, мені сьогодні потрібно недовго попрацювати. Я буду зовсім поруч, у сусідній кімнаті. Ти спробуєш заснути сама? А завтра ми обов’язково підемо до парку й досхочу покатаємося на гойдалках.

— Гаразд, мамочко... — тихо відповіла Аліса.

Вона міцніше притиснула ведмедика й на мить заплющила очі.

Якщо чесно, їй зовсім не хотілося засинати самій. Проте думка про завтрашню прогулянку додала їй сміливості.

— Мамо... а якщо мені стане страшно?

Мама усміхнулася й лагідно погладила донечку по голівці.

— Тоді міцніше обійми свого ведмедика. А якщо захочеш — поклич мене. Я обов’язково почую.

Мама ніжно поцілувала донечку, поправила ковдру й залишила ввімкненим нічник у вигляді панди.

— На добраніч, моя смілива дівчинко, — тихо прошепотіла вона.

Двері ледь чутно зачинилися.

Кімната раптом здалася Алісі набагато більшою, ніж удень. Місячне світло повільно ковзало по стінах, а його відблиски з вікон сусіднього будинку малювали химерні візерунки. Тиша була такою незвичною, що навіть цокання годинника чулося голосніше, ніж зазвичай.

Дівчинка ще міцніше притиснула до себе ведмедика. Горло стиснулося, а очі раптом стали вологими. Здавалося, ще мить — і по щоці скотиться перша сльоза.

Раптом… Білий ведмедик солодко позіхнув, потягнувся й повільно розплющив очі.

— Ох... Як добре нарешті розім’яти лапки... — промовив він, поправив капелюх та озирнувся навколо.

Аліса завмерла.

— Ой!.. — лише й змогла прошепотіти вона, широко розкривши очі від здивування.

Ведмедик усміхнувся, струснув із капелюха невидиму порошинку й полегшено зітхнув:

— Фух! Нарешті! Я вже думав, що сьогодні твоя мама читатиме казку до самого ранку!

Не встигла Аліса й слова мовити, як її улюблена лялька Соня граційно зістрибнула з дивана. На ній була чудова блакитна сукня — та сама, яку бабуся подарувала їй під час останнього приїзду.

Соня зробила красивий реверанс і голосно промовила:

— Друзі! Пропоную влаштувати великий нічний бал!

Барбі поправила пишну рожеву сукню, провела долонею по волоссю й усміхнулася.

— Я до балу готова будь-якої миті!

Вона так легко закружляла, що її пишна сукня розгорнулася рожевою хмаринкою.

— І я! — пробасив величезний зелено-блакитний лінивець настільки повільно, що останнє слово долетіло до всіх лише за мить.

Іграшки весело заметушилися. Здавалося, сама кімната прокинулася разом із ними. Золоті зірочки на гірляндах тихенько дзвеніли, кольорові ліхтарики один за одним спалахували теплим сяйвом, а місячний промінчик ковзав по підлозі так, ніби теж поспішав на бал.

— Хутчіше, друзі! Бал починається! — затрубив маленький слоник.

Левеня вправно розвішувало між книжковими полицями гірлянди із золотих зірочок. Зайчик разом із Мікі Маусом накривали святковий стіл із крихітних дерев’яних кубиків. Вівця з песиком розстелила величезне різнокольорове простирадло, яке враз перетворилося на танцювальний майданчик.

Кімната вже зовсім не була схожа на ту, у якій дівчинка засинала щовечора. Місячне світло переливалося на стінах сріблястими хвильками, а в повітрі кружляли порошинки, мов крихітні вогники. Навіть повітря стало солодшим.