Не вір очам своїм

Тихий зимовий вечір скрипів свіжим снігом і навіював щасливі мрії на майбутнє. Але не в дівочій голові, де оселилася мігрень та її химерні глюки. Після того як вона забрала пакет в аптеці, невідомі перестали дошкуляти сповіщеннями та дзвінками. Але відчуття, що за нею стежать, не зникало.
— Набрати 102? — розмірковувала вона, стискаючи телефон у кишені. — А що сказати? Що маю відчуття, ніби хтось за мною спостерігає? Порадять звернутися до психіатра. А якщо розповісти лікарю? Скаже виспатися, відмовитися від новин і пити вітаміни. - вела внутрішній монолог і обережно ступала по запорошеному свіжим снігом тротуару.  То тут то там ввижались тіні і погляд невидимих очей холодив нутро. 
Попереду, за якихось десять метрів, чолов'яга похитуючись ішов тротуаром. Він різко завернув за ріг будинку, а за мить повітря прорізав чоловічий крик. Завмерла. Кругом - ні душі. Серце зараз вискочить від страху і в скронях Біг-Бен:"Бом! Бом! Бом!".   
Стиснувши кулаки й пересилив страх, вона швидко підійшла до рогу й зазирнула. Вуличка була маленька, тиха, зовнішнє освітлення вимкнено, тільки на перших поверхах будівель в  офісних приміщеннях деякі вікна підсвічувала реклама. 
Картина перед очима застигла на кілька секунд: чоловік лежав на тротуарі, поруч темніла калюжа, що здавалася кров'ю. Молодий хлопець у спортивній куртці схилився над ним, щось намагаючись роздивитися.
Жінка, яка опинилася поблизу, побачила цю сцену і заволала:
— Допоможіть! Він його вбив!
Хлопець різко випрямився, метнув погляд на неї та на Віту, що стояла неподалік, і кинувся бігти.
Пертнув вулицю і потрапив у яскраве світло рекламного банеру.  Зигзагом в очах і колоколом у вухах - знайома постать у бейсболці! Віта відчула, як ноги стали ватяними.
Поліція приїхала швидко. Вузька вуличка ожила від червоних і синіх проблисків. Двоє офіцерів швидко оглянули місце, поки медики вантажили чоловіка на ноші. Жінка, яка досі тряслася й не могла вимовити ані слова, нарешті пояснила, що просто проходила повз.
— Ви теж тут були? — поліцейський перевів погляд на Віту.
— Я… я нічого не бачила, тільки чула крики, — вона витерла холодні долоні об пальто.
— Вам краще сісти, ви бліда, — офіцер показав на поліцейське авто.
Після кількох хвилин запитань Віта вже не могла відрізнити, що відповідає. Її голова гуділа від напруження. Поліцейський помітив це й сказав:
— Ми відвеземо вас додому. Ніч - не найкращий час для прогулянок.
У квартирі тиша не заспокоїла. Навпаки, стіни тиснули на Віту, наче звинувачували в чомусь. Увімкнула музику. Не допомогло. Вона шукала відповіді у шафці з ліками. Таблетки від мігрені стали її першим порятунком.
— Тільки одна… Або дві, — шепотіла вона. Потім погляд затримався на пляшці з вином, яку так і не встигла відкоркувати.
Суміш алкоголю й таблеток швидко розлилася гарячою хвилею по її тілу. Голова стала легкою, навіть порожньою. І саме тоді з’явилася думка: а що, якщо самій знайти його?
Віта дістала телефон, відкрила журнал викликів і затримала палець на невідомому номері.
— Хочеш мене? Ну, тримайся! — тихо засміялася вона, натискаючи «виклик».
Телефон загугнив у відповідь.
— Хто ти? — запитала вона. Чоловічий голос сухо відповів:
— А ти готова дізнатися? — Чоловічий голос прозвучав спокійно, але з ноткою здивування. — Ти таки зважилася?
Віта на мить замовкла, підбираючи слова. Хотілося відповісти так, щоб він зрозумів: вона впевнена в собі, не боягузка і може постояти за себе. Але вийшло трохи здавленим голосом із нотками страху:
— Хто ти? Чому стежиш за мною?
— Стежу? — чоловік зробив паузу. — Це не зовсім те слово. Скоріше, я намагаюся зрозуміти, чи ти — та, кого я шукаю.
— Навіщо? — запитала, намагаючись тримати голос рівним, але хвилювання все ж проривалося.
— Якщо я скажу, ти не повіриш. Але, можливо, готова зустрітися й почути все? Обіцяю, тобі нічого не загрожує.
Віта розгубилася. Ще кілька днів тому вона не могла й уявити, що опиниться в такій ситуації: дивній, заплутаній, майже детективній.
— Добре, але я виберу час і місце, — сказала нарешті.
Чоловік погодився. Вони домовилися зустрітися назавтра в людному кафе.
Наступного ранку Віта «піймала кураж», як любив казати її студентський друг Максим. З піднесеним настроєм вона збиралася на зустріч. Її подруга-мігрень, ніби відчувши готовність до пригод, затаїлася десь у лівій півкулі.
Із дзеркала на неї дивилася симпатична чорнява дівчина, дуже схожа на свою прабабусю. Темні карі очі, погляду яких оточуючі часто уникали, наче боялися, що вона може прочитати їхні думки. Це вміння викликало повагу, але водночас тримало людей на відстані.
Час спливав, а з ним і рішучість. Цікавість і страх боролися за першість. Зрештою, інтерес до подій останніх днів переміг.
Віта прийшла за пів години до призначеного часу. Люди снували туди-сюди, різдвяні ліхтарики підморгували яскравими кольорами, а блискуча мішура прикрашала вітрини. Проте святковий настрій, це не її історія. Як інтроверт, вона не знаходила в метушні нічого чарівного — скоріше, лише роздратування.
З кожною хвилиною її рішучість танула, натомість наростала нервозність.
«Тільки б мігрень не повернулася», — подумала вона, знову роззираючись навколо.
І раптом за скляними дверима кафе промайнула знайома бейсболка. У вухах пролунав дзвін Біг-Бена: «Бом!»
— Привіт! Я — Андрій! — Чоловік простягнув руку для привітання. Його рукостискання було теплим і обережним.
Віта на мить завмерла. Перед нею стояв приємний молодий чоловік із відкритим поглядом і щирою усмішкою.
«Щось не схоже, щоб він був злочинцем», — промайнуло у неї в голові.
Андрій обережно поставив на стіл невеликий футляр, неначе той був із крихкого скла, і м’яко накрив його долонею. — Це ключ до таємниці, що залишалася прихованою багато десятиліть, — тихо сказав спокійним голосом. — Але дозволь спочатку пояснити, чому ти така важлива.
Віта кивнула, але її напружені плечі й схрещені руки видавали недовіру. 
— Спочатку скажи, звідки в тебе мій номер телефону! — голос зірвався на підвищену ноту, хоч вона намагалася тримати себе в руках.
Андрій усміхнувся майже вибачливо. — Ти сама продиктувала його в аптеці.
«Так просто?! — промайнуло в голові Віти. — Виявляється, я сама розкриваю особисту інформацію, навіть не задумуючись над цим!»
— Добре, — пробурмотіла вона, намагаючись здаватися спокійною. — А вчора? Що то було вчора? Ти за мною стежив? Які цілі переслідував? — Її очі блищали гнівом, і здавалося, ще трохи — і блискавки вирвуться назовні. — Тобі перешкодив той чоловік на вулиці, так?
Андрій зітхнув і провів рукою по волоссю, ніби збирався пояснити щось складне. — Ти, мабуть, переживаєш через того чоловіка, який впав?
Віта насупилася, трохи розгублена. — Так... Я думала, це був напад чи щось подібне.
— Насправді, нічого такого не сталося, — спокійно відповів він. — Той чоловік був нетверезий і просто послизнувся. Він сильно вдарився об тротуар і знепритомнів. Я підбіг, щоб переконатися, що з ним усе гаразд. Але коли жінка почала кричати, я вирішив уникнути зайвої уваги й пішов.
— То ти допоміг йому? — Віта запитала вже тихіше, її гнів поступово змінювався цікавістю.
Андрій кивнув. — Так, я перевірив, чи він дихає і чи немає серйозних травм. Кров була від розбитого носа — не критично. Швидка доставила його до лікарні, і, наскільки я знаю, з ним усе гаразд.
— Ти впевнений? — її голос звучав ще недовірливо, але очі вже не випромінювали тієї напруги, що раніше.
— Абсолютно, — Андрій усміхнувся, і в цій посмішці було більше заспокоєння, ніж слів. — Я лікар, і це моя робота — допомагати людям, навіть якщо вони цього не усвідомлюють.
Віта видихнула, трохи опустила плечі, її погляд ковзнув до футляра на столі. — І все ж, навіщо це все? Що за таємниця? — запитала трохи схиливши голову.
Андрій ледь помітно зітхнув, його обличчя стало серйознішим. — Усе, що я розповім, змінить твоє уявлення про себе, твоє минуле і навіть майбутнє. Але для цього ти маєш бути готовою слухати до кінця.
Запах кави приємно лоскотав ніс, змушуючи Віту на мить розслабитись. Напруження, яке накопичувалося протягом останніх днів, повільно відступало, ніби даючи їй можливість зібрати думки. Андрій сидів навпроти, тримаючи в руках невелику різьблену металеву скриньку. Її вигляд викликав відчуття, ніби ця річ належить зовсім іншій епосі.
— Віта, — порушив тишу Андрій, злегка нахиливши голову, щоб зустріти її погляд. — Що ти знаєш про свою прабабусю?
Вона зробила ковток кави, задумливо склала полотняну серветку в невеликий клаптик.
— Знаю небагато, — тихо і повільно почала Віта. — Дідусь розповідав дивну історію. Але тоді, мабуть, це була звичайна історія. Одна з багатьох. Його мама, моя прабабуся, навіть не знала свого дня народження. У голодні 20-ті роки, в маленькому селі Миколаївської губернії, у двір крайньої хати підкинули згорток. То була дівчинка. Чорнява, з великими карими очима, які, здавалось, дивились по-дорослому на цей жорстокий світ. Піп подивився по святцях і дав їй ім’я — Вікторія. Це все, що я знаю про дитинство прабабусі, — Віта трохи відхилилась від столу й розгладила серветку. — Потім вона якимось чином опинилась в Англії. Після війни повернулась до села, вийшла заміж і народила мого дідуся. Все, — сказала, ніби поставила печатку на банківський вексель.
Андрій під час її розповіді не ворухнувся. Слухав уважно, не перебивав.
— Це все, що ти знаєш? — запитав з недовірою в голосі. Віта кивнула, так. Про дивний лист вирішила не розповідати.
— А те, що твоя прабабуся мала якісь надздібності — не знаєш? І те, що вона теж страждала на приступи мігрені в молодому віці, які провокували дивні речі, теж не знаєш?
— Ні! — Віта здивовано, широко відкривши очі, не кліпаючи дивилась на Андрія.
— Добре. Тепер я тобі розповім, що відомо нам.
— Нам?! — не приховуючи здивування, перепитала дівчина. Відчуття нереальності спустилось хмаринкою.
— Так. Дивись і слухай. — Парубок дістав планшет.
— Твоя прабабуся працювала медсестрою в союзних військах, які базувались в Англії. Як вона туди потрапила? Залишимо це питання спеціалістам з історії НКВД, але цей факт зараз не має значення. — Включив планшет і відкрив генетичну карту. — Дивись! У твоїй ДНК є рідкісна мутація, яка передається виключно по жіночій лінії. Цей ген активується лише в певних умовах, і саме він відповідає за мігрень. Твоя прабабуся мала його, і саме через це вона колись зацікавила молодого лікаря Гарольда Річардса. Він проводив дослідження і виявив, що цей ген — унікальний.
Андрій зробив паузу, уважно вдивляючись у Віту, яка намагалася осмислити почуте. Наче відчув її настрій і накрив своєю м’якою рукою тремтячі дівочі пальці.
— Він не тільки виявив цей ген, але й створив експериментальні ліки, які діяли лише на твою прабабусю. Ці ліки в цій скриньці. Вони єдині в своєму роді. Ключик знаходиться в тебе. — Вільною рукою дбайливо погладив холодну металеву поверхню. — Однак дослідження зупинилися, коли вона закохалась у молодого Гарольда і народила від нього хлопчика. ЇЇ відправили до СРСР, а малого залишили в Англії. Тепер ми маємо шанс відновити роботу Річардса, а ти дізналась, що у тебе є рідня в Туманному Альбіоні.
— Чому це важливо зараз? — насторожено запитала Віта. Десь у лівій півкулі нейрони збирались в зграю, щоб блискавками розлетітись в дівочій голові.
— Тому що цей ген не тільки викликає мігрень, але й може бути ключем до лікування багатьох неврологічних захворювань. І ти — перша його носійка за останні покоління. Ми хочемо вивчити його вплив і створити ліки, які зможуть допомогти не тільки тобі, але й іншим.
Віта замислилася. Її голова гуділа від нової інформації, а у вухах знову лунав дзвін Біг-Бена. Руки затремтіли, а важке дихання лише підсилювало відчуття, що вона опинилася у паралельному світі. Всі її попередні знання про родину розсипалися, немов піщані замки на березі. Вона не могла повірити своїм вухам. Куди поділися всі ці роки, коли її прабабуся була просто частиною її історії, а не загадкою, яку треба розгадати? Минуле завжди знайде тебе, навіть якщо його заховано між поколіннями і генами.
— Мені потрібно обміркувати все це… І що я маю робити?! — кави вже не хотілось. Хотілось додому, таблетку, а краще дві — і заснути.
— Пропоную поїхати зі мною до лабораторії і зробити аналіз крові. Це не довго і не боляче. Не бійся! — Андрій обережно, але наполегливо намагався підвести дівчину із-за столика. Вона смикнула руку і перевернула чашку з кавою. Темно-коричнева пляма розтеклась по білій скатертині, а в очах хаотично забігали мурахи. Віта стиснула скроні пальцями. Бом! Бом! Бом!
— Нічого-нічого, це приступ. Ми зараз його знімемо! — чоловік м’яко обійняв дівчину за плечі і обережно вивів її із залу кафетерії. Віта піддавалась його волі, тому що мала одне тільки бажання — вгамувати біль. Не відслідкувала, як допоміг сісти в машину, відкинула голову на спинку сидіння і закрила очі.
Біг-Бен дзвонив в голові як завжди, але цього разу він відлунював не лише біль, а й надію.
— Приїхали! — Андрій відчинив дверцята і подав руку.
Дівчина озирнулась. Місце незнайоме. Навколо хвойні дерева, перед ними високий металевий паркан. Раптом частина паркану від’їхала, під ногами пролягла вимощена доріжка.
— Ну ж бо, ходімо! Зараз знімемо твій біль за хвилину! — чоловік міцніше стиснув дівчині руку і повів за собою.
Зупинились на засніженій галявині біля одноповерхового будинку, який нагадував панський маєток. Але стіна, що виходила на галявину, була геть без вікон. Двері їм відкрила особа в білому комбінезоні і медичній масці. Щось нерозбірливо промовила Андрію на вухо, той кивнув головою.
— Я не хочу далі! Мені тут не подобається! — не дивлячись на приступ, дівчина включила критичне мислення. — Відвези мене, будь ласка, до міста!
— Так-так, зараз! Не переймайся, це все твої глюки. — підштовхнув Віту в середину будівлі і зачинив двері. В ту ж саму мить дівчина відчула ледве вловимий, але різкий укол у плече, наче гострий шип пронизав шкіру, змусивши її здригнутися.
Густий білий туман огорнув голову, спустився на плечі. Його запах розклався на молекули, і Віта відчувала аромат кожної складової. Поступово вона наче занурювалась у холодну воду. Повільно пропливла думка: «Ніби в каламутній Темзі». Тіло стало безвольним і м’яким. Перед очима райдужні півкола напливали одне на одне, і в останню мить, перед забуттям, Віта почула високий чоловічий голос:
— Молодець, Андрій, хороша робота! Завдання виконав на відмінно! Зайди в другий бокс і отримай нову адресу. Там клієнт — сомнамбула з ускладненням у вигляді левітації. — і засміявся мілко-мілко, наче дощ забарабанив по віконному відливу.
Цей сміх ще пару секунд утримував дівчину в стані присутності, а потім і він розчинився в тумані...