Блакитна кров

Передвісники приступу завжди були однаковими: спочатку мурахи в хаотичному броунівському русі бігали перед очима, а потім голову розривав дзвін Біг-Бена. Віта в якомусь медичному пабліку прочитала, що мігрень — це привілей людей блакитної крові.

— Потрібно дослідити свій родовід. Можливо, я спадкоємиця коштовностей, а знаю і маю тільки мігрень, — саркастично міркувала дівчина.

В аптеку майже вбігла бо мурахи перед очима розбіглися, біль поступово своїми щупальцями захоплював половину голови.

В приміщенні було сонно, тихо, закономірно відчувався запах ліків, і на звук відкритих дверей десь із глибин стелажів, наповнених коробочками й баночками, неспішно виплила така собі тьотя Соня. Своїми габаритами вона заповнила вузький простір між стійкою та дверима.

— Що у вас? — запитала незадоволеним голосом, наче її відволікли від роздумів, на скільки пунктів зміниться базова ставка МВФ.

— Інтернет-замовлення, — Віта продиктувала номер.

Грюкнули двері, хтось зайшов і став за спиною. Дівчачий ніс залоскотав аромат дорогого чоловічого парфуму. Але мігрень робила свою справу: трансформувала нішевий запах і викликала приступ нудоти.

— Не бачу, — тьотя Соня ліниво водила мишкою по екрану, — назвіть свій номер телефону.

Віта намагалась згадати свій номер:

— Нуль, п'ятдесят, чотириста вісім… — але біль відрізав наступні цифри. — Зараз, зараз… — пальцем скролила вкладки на екрані. Продиктувала.

Аптекарка одним рухом руки дістала заповітну коробочку.

— І пляшечку води, будь ласка. — Відійшла від прилавка й тримтячими руками намагалась відкрити воду. — Скоріше! — кричала друга половина голови. — Хелп! Дай пігулку!

— Вам допомогти? — витягнута чоловіча рука чекала пляшечку.

Вона підняла очі. Фігура в бейсболці, обличчя майже не видно, темна куртка. Половина голови (як завжди в неї при приступі) трохи в проваллі.

— Так, будь ласка! — віддала воду, дочекалася клацання кришки й запила, вже розчинену слиною, таблетку.

Не фіксувала як дійшла до квартири, роздяглася й, не вмикаючи світло, шмигнула під ковдру.

Кожен удар Біг-Бену розривав їй голову, ніби гудів не дзвін, а її доля.

— Як добре, що завтра вихідний! — встигла подумати й провалилася в химерний сон мігрені.

Її розбудив сигнал месенджера.

— Добрий ранок, красуне! Як себе почуваєш?

Віта дивилася на екран і не могла збагнути, хто пише. Номер прихований, на аватарці якийсь мультяшний самурай.

Намагалася пригадати, кому давала номер телефону. Адже це не в її правилах! Вона ніколи й нікому без потреби не повідомляє свій номер! А тим паче, завжди пам'ятає, кому надала доступ до своєї особистої інформації. Інтровертність характеру навчила оберігати свої кордони.

Шлейф вчорашнього приступу вже не Біг-Беном, а різдвяними дзвіночками відбивався в голові.

— Спати! — наказала собі.

Через годину знову пролунав сигнал СМС.

— То як ти там?

Віта нахмурила ідеальні брови й рішучим тицянням нігтя заблокувала абонента.

Віта прокинулась з важкою головою. Здавалось, мігрень оселилася в її свідомості назавжди, залишивши по собі туман, через який світ сприймався спотворено. Погляд упав на телефон. Нових повідомлень не було, але відчуття незакінченості ситуації ніяк не відпускало.

- Нічого особливого, - пробурмотіла собі під ніс. Намагалась втихомирити свій неспокій.

Та вже за кілька годин дивне відчуття змінилося чіткою впевненістю: хтось стежив за нею.

Коли вона йшла до магазину, їй здалося, що фігура в бейсболці маячила за рогом сусіднього будинку. У транспорті відчувала погляд, який, здавалося, пронизував спину. "Це все післямігренні глюки", - твердила собі, але переконати себе було важко.

Того ж вечора, повернувшись додому, вона знайшла в дверях записку, прикріплену канцелярською кнопкою. На білому папері нерівним почерком було написано:

"Дай мені шанс, і я поясню все."

Віта похолола. Її голова запаморочилася, але не через залишки мігрені. Нервово озирнулася по сторонам, але коридор був порожнім.

Знову пролунав сигнал телефону. І знову був якийсь незнайомий номер.

"Не роби поспішних висновків."

Її руки трусились, але вона набрала відповідь:

"Хто ти? І як ти отримав мій номер?!"

Через хвилину на екрані висвітлилось:

"Ти щось залишила в аптеці."

Віта знову відчула, як повітря навколо неї стало тісним. Їй здалось, що з неї насміхаються, але поряд із тривогою з'явилась ще одна емоція — цікавість.

Вона згадала аптеку, бейсболку, парфум. Але замість розгадки все це складалося в ще більш заплутану картину.

Наступного ранку Віта вирішила перевірити, чи справді щось залишила в аптеці. Продавчиня Соня, помітивши її, лише ліниво махнула рукою:

- А, це ти! Тобі тут залишили пакет. Чоловік якийсь...

- Який чоловік? - серце Віти калатало.

- У бейсболці. Сказав, що ти повернешся.

Вона відкрила пакет уже вдома. Там лежав... ключик. Маленький, старовинний, із завитками на держаку.

І ще одна записка:

"Відповіді там, де починається твоя мігрень."

Віта обережно поставила чашку з чаєм на стіл і глянула у вікно. Зимовий вечір бавився тендітними сніжинками, колихав начебто малих дітей і ніжно опускав у м'яку сніжну постіль.

- Яке швидкоплинне життя у зимових танцівниць. Мить -  і твоя неповторність,  твій унікальний танок, перетворюється на безформну купу.  Як і у людей... - такі думки в такт сніжинкам кружляли в дівочій голові. Чомусь захотілось подивитись свої дитячі фото, які мама дбайливо клеяла в сімейний альбом. Тато сміявся, що це стародавні методи зберігання інформації для нащадків. Жартував, що можна створити бізнес-ідею: альбоми для флешок і карток пам'яті. Мама сміялась йому у відповідь і обережно поправляла заломи на  чорно-білих фото.

Віта зняла зі стіни старий синій альбом із пожовтілими сторінками. Розгорнула. Неспішно гортала сторінки. Мама, тато, ось вони на разом на морі, дідусь з бабусею, а ось прабабуся Вікторія, на честь якої назвали Віту. Пожовкла фотографія, з якої на неї дивилась усміхнена чорнява молода дівчина на тлі знаменитого Біг-Бену в Лондоні. Ця фотографія завжди викликала питання: як у часи другої світової війни, дівчина із маленького українського села могла потрапити до Англії?