Осінь ☆☆☆

Десь спозаранку теплим подихом війнуло,
То осінь не барилася прийти...
Вона, немов дитя, бешкетницею була -
І, граючись, розлила барви-кольори...

Та, щоб її не насварила ненька,
Взялася пензлем все замалювать...
А ж тут і вітерець прибіг швиденько,
Не втримавсь - і зривав листки ураз...

А далі завітала мрійна дощовиця,
Така повільна, що й не проженеш -
І вмить усі фарби змішалися, злилися,
Прикрасивши багрянцем все без меж.

Та осінь вже давно дорослішою стала
Й тепер лише за звичкою ті фарби ллє...
Вона така тендітна і чарівно-золотава
Все ж прагнула й для себе щастя віднайти...

То у садах замріяно вона гуляла,
Цілуючи у щічки стиглії плоди...
То смуток косами дощу спускала,
То блискавицею грозилася згори...

І якось вітер так грайливо підійшов,
Їй коси, наче ненароком, розплітав
І шепетом медовим слів він душу огорнув - 
Так злото-дівчину він в себе закохав...

Усе було нестримним і шаленим:
І різнобарв'я, й перли на росі...
Та вдача його вітряна щипала нерви,
Розбивши серце осені - і знов дощі...

Їй лагідно на плечі руки опустив
Серйозний й бравий Падолист...
Він ніжно сльози кришталеві осушив
Й пообіцяв підтримувать її завжди...

Повірило дівча, бо прагнуло тепла й любові
І знову сонцем посміхнулося усім...
А Падолист збирав букети кольорові
Й просив птахів пісні співати голосні...

Та знов прийшла пора прощатись -
Й багрянокоса осінь зажурилась...
Лиш Падолист не думав відступати -
І шубку білу дівчині придбав, аби зігрілась...

Пообіцяв оберігать її зимові сни
Й весняні радості згодився розділить,
А там, за літнім обрієм, на краю восени
Він буде знов її чекати в барвах золотих...

І осінь вірила й прийняла все, як є
Й щасливо з року в рік приходить,
Аби багатством своїм годувать усіх, 
Щоб з Падолистом зустрічатись знову...