Розділ 15.

А що я їй скажу? — думав Артем, опускаючись на стілець навпроти дверей аудиторії.

Крізь скляні двері він і далі бачив Леру. Вона так само захоплено спілкувалася зі студентами й не помічала нічого довкола. Тут вона була у своїй стихії: очі сяяли, руки вільно рухалися, підкреслюючи кожне слово, а усмішка була водночас легкою та привабливою. Вона вже зовсім не нагадувала ту розгублену заплакану дівчину в машині.

Здається, їй зрадив хлопець, — пригадав Артем. — Невже вона пробачила йому й повернулася до нього? Мабуть, тому так швидко і з'їхала.

Усередині неприємно кольнуло роздратування, змішане з несподіваним розчаруванням. Артемові не хотілося визнавати цього навіть самому собі, але думка про те, що Лера, яка лише почала привертати його увагу, може бути з кимось іншим, зачепила його значно сильніше, ніж він був готовий визнати.

Раптом двері аудиторії відчинилися, і звідти один за одним почали виходити студенти.

— ¡Gracias! ¡Hasta luego! ¡Nos vemos mañana! ¡Adiós, Lera! — лунало з різних боків.

Лера прощалася з кожним, усміхаючись і киваючи. Коли всі пішли, вона стерла записи з магнітної дошки, потім сіла на стілець біля столу й почала складати речі: підручники, картки, зошити, канцелярію.

Її увагу привернув рух біля дверей. Вона повернула голову й завмерла від подиву.

Артем стояв у дверному отворі, ніби заповнюючи собою весь простір.

— Привіт, — просто сказав він.

— Привіт, — відповіла Лера.

— Ти забула в мене сережки.

— Справді? А я й не помітила, — збрехала Лера, опускаючи голову й ховаючи очі та усмішку, яка мимоволі розтягувалася на її обличчі.

Її переповнювала радість від зустрічі з Артемом. Він таки знайшов її.

— Ось, — Артем зробив крок ближче й простягнув долоню із сережками.

— Дякую, — Лера взяла сережки й викинула їх у смітник.

— Не зрозумів. Вони не твої? Чи ти гидуєш їх носити після того, як вони побували у мене? — здивувався Артем.

— Ні, що ти! Я зовсім не гидую! І це справді мої сережки, — поспішила виправдатися Лера через свій раптовий вчинок. — Просто вони нагадують мені про дещо погане.

— Зрозуміло. Ну, бувай, — кинув Артем, розвертаючись до виходу.

— Ні, зачекай, — схаменулася Лера. — Ти неправильно зрозумів. Ці сережки мені подарував колишній. Ну, той, який зрадив мене, коли я приїхала... тоді, коли ми зустрілися і я плакала.

Пояснення виходили плутаними. Лера поспішала, аби Артем не пішов. Вона зрозуміла, що він сприйняв її слова та вчинок із сережками на свій рахунок. Дівчині навіть здалося, що вона відчула його розчарування.

— Я спеціально залишила їх у тебе у ванній, — зізналася Лера, відчуваючи, що єдиний спосіб знову привернути увагу Артема — сказати всю правду. — Сподівалася, що ти захочеш повернути їх мені. А тепер вони виконали свою справу, і я не хочу зберігати жодних нагадувань про колишнього.

Вона уважно вдивлялася в очі Артема. У його погляді вже не було ні розчарування, ні роздратування, лише легке здивування і... зацікавленість.

— Тепер зрозуміло, — сказав він, м'яко усміхаючись. — Добре, що ти їх викинула. А то я б почав хвилюватися через ці спогади.

Лера відчула, як у животі закружляли метелики. Полегшення й радість переповнювали її.

— Пропоную створювати нові спогади, — продовжив Артем, — такі, які точно не захочеться викидати. Почнемо з обіду в затишному кафе?

— Чудово, я якраз дуже зголодніла, — одразу підхопила Лера.