Розділ 14.

Знайти школу вдалося швидко. Яскрава реклама займала увесь фасад будівлі. Тут було і про пристрасть, і про мови, і про подорожі – помилитися неможливо.

Увійшовши до приміщення, Артем одразу підійшов до стійки адміністратора.

— Ласкаво просимо до LinguaClub! Ми раді бачити вас у нашій школі. Наша пристрасть – мови, і ми перетворюємо їх вивчення на захопливу подорож, — заторохтіла дівчина-адміністратор. — Ми пропонуємо понад десять мов для вивчення, серед яких англійська, німецька, французька, іспанська, італійська, польська та інші. Наші програми розраховані як на дорослих, так і на дітей: від перших кроків у мові до підготовки до міжнародних іспитів. Досвідчені викладачі створюють дружню атмосферу, де навчатися легко й цікаво.

Здавалося, зупинити цей потік слів неможливо. Артем дозволив їй виговоритися й поцікавився заняттями з іспанської мови. Виявилося, що групи вже сформовані, тож доведеться чекати наступного місяця, коли розпочнеться новий набір.

— А можна відвідати пробне заняття раніше, щоб зрозуміти, чи підходить мені стиль викладання? — шукав можливості Артем.

— У нас проводяться відкриті уроки, майстер-класи, де ви зможете познайомитися з викладачами та методикою навчання, спробувати захопливі практичні вправи й інтерактивні завдання, дізнатися секрети ефективного запам’ятовування слів і граматики, а також відчути атмосферу справжнього мовного занурення, — знову заторохтіла адміністраторка.

— Розумієте, у мене зовсім мало вільного часу, лише сьогодні. Може, як виняток, я тихенько зазирну до аудиторії? — Артем увімкнув усе своє чарівність й м’яко, але наполегливо домагався свого.

Дівчина ніяково усміхалася.

— Взагалі-то в нас так не заведено...

Артем трохи нахилився вперед. Його усмішка стала ще м’якшою, а очі світилися переконливістю.

— Розумію. Але повірте, для мене це справді важливо саме сьогодні. Обіцяю бути максимально непомітним і нікому не заважати. Лише кілька хвилин...

Адміністраторка нерішуче знизала плечима.

— Ну... гаразд, але зовсім ненадовго.

— Дякую! — обличчя Артема осяяла переможна усмішка.

— Ходімо на другий поверх, аудиторія двадцять перша, — дівчина поспішила сходами вгору.

Ще здалеку, підходячи до аудиторії, Артем крізь скляну стіну побачив Леру. Вона стояла біля магнітної дошки й жваво щось пояснювала. Уся дошка була списана іспанськими словами. Дівчина ставила запитання, спілкувалася зі студентами, усміхалася, коментувала відповіді, а подекуди дзвінко й заразливо сміялася.

Було видно, що в аудиторії панує жива й невимушена атмосфера. Кожне її слово, кожен рух знаходили відгук у студентів. Приміщення наповнювали звуки чужої мови, що зливалися в дивну живу музику.

Артем нерішуче зупинився. Йому не хотілося руйнувати цю гармонію чи бентежити Леру. До того ж він ще не придумав, що саме їй скаже. Тому поспішно звернувся до адміністратора, яка вже збиралася постукати у двері.

— Знаєте, мабуть, я не перериватиму заняття. Почекаю тут, а потім поговорю з викладачем.

— Добре. Але мені треба повертатися до стійки. Якщо виникнуть ще якісь питання, ви знаєте, де мене знайти, — грайливо усміхнулася дівчина, затримавши на Артемові зацікавлений погляд.

— Зрозуміло, дякую, — відповів Артем, занурюючись у власні думки.