Розділ 9.

У вівторок ввечері Лера прибрала у квартирі Артема і вирішила спекти пиріг, щоб залишити його як маленьку подяку. Потім зайшла до Валентини Павлівни на чай із тістечками, які купила дорогою додому.

— Ти не дочекаєшся Артема? — здивувалася сусідка.

— Ні, я знайшла квартиру, завтра переїжджаю, а вам ось ключі залишу, — Лері хотілося змінити тему, щоб не розповідати сусідці дивну історію знайомства з Артемом і чому вона навмисно не хоче з ним перетинатися. — Робота трапилася, яку я й не очікувала. Це мовна школа на Парковій, там потрібен був викладач іспанської – якраз моя спеціалізація. Сьогодні вже другий день працюю. Поки все дуже подобається, але звідси добиратися далеко. А корпоративна квартира – просто навпроти.

— Так, варіант хороший, — підтвердила сусідка. — А ти знаєш, що в Артема є друг-іспанець? До речі, кілька місяців тому приїжджав у гості. Вони ще на футбол ходили – наші з іспанцями грали. Наші виграли, так той іспанець з горя так напився, що Артем його ледь додому на собі дотягнув.

— Знаєш, я так рада, що Артем тут оселився, — продовжила Валентина Павлівна. — До цього тут мати з донькою жили. Наче жінки, але якісь неблагополучні. Стільки проблем від них – то тарганів заведуть, то сваряться з кимось, то щось таке готують, що у під’їзді дихати неможливо було. А потім, коли дізналася, що вони продали квартиру молодому хлопцеві, ще більше злякалася – думала, він тут притон влаштує. Я якраз Петруся поховала. Думала, і заступитися за мене нікому буде. Спочатку я до нього з острахом ставилася, все чекала, коли він почне гулянки почне влаштовувати чи дебоширити буде. А він – ні, завжди ввічливий, ремонт хороший зробив, охайний. До нього гості приходять: і чоловічі компанії, і пари, і дівчата, але завжди все пристойно, шляхетно. А з його друзями я вже познайомилася. Їх троє – Артем, Льоша і Стас. Кажуть, дружать з дитинства – разом у спортивну секцію ходили.

— Ти знаєш, тепер мені Артемка як рідний, — зізналася Валентина Павлівна. — Я можу йому ключі від квартири залишити, коли до подруги на дачу їду, попросити в лікарню мене звозити. Якось навіть уночі в аптеку бігав по ліки для мене. Він ніколи не відмовляє.

— До речі, минулий Новий рік з ними зустрічала, уявляєш! Хто б міг подумати! У мене тоді весь день настрій був кепський. З дітьми й онуками поговорила, ніхто не зміг приїхати на свята. Пішла в магазин, щоб якось розвіятися, піднімаюся на поверх, а хлопці стоять біля квартири Артема. «Валентино Павлівно, заходьте до нас!» Я й розгубилася: я їм у матері годжуся, які там спільні теми, незручно буде. А вони не вгамовуються: «Розбавте нашу чоловічу компанію». Як ми тоді сміялися… Хлопці історії з дитинства розповідали. Ох, і шибеники були! Як до тридцяти років дожили з руками й ногами цілими, не уявляю. Але головне, у тих розповідях не було ні підлості, ні вихваляння. Завжди стояли один за одного горою. Я все дивилася на них і думала: ось це справжні друзі, справжні люди.

Лера ловила кожне слово. Їй було все цікаво про нового знайомого. Вона мимоволі згадала свої перші думки про Артема, коли назвала його психом, бандитом і злочинцем. А тепер слухала сусідку і розуміла: ні, просто нормальний чоловік, якому не байдуже.

Дівчині раптом відчайдушно захотілося ближче пізнати цього чоловіка. Відкрито залишати нову адресу їй не хотілося. Це здавалося надто нав’язливим. Під час їхнього знайомства Артем ніяк не показав симпатії чи зацікавленості. Він просто допоміг тому, хто потребував допомоги, і зробив би це, хто б не опинився на місці Лери.

Але все ж хотілося дати шанс, зачіпку, яка могла б спровокувати їхню наступну зустріч. Лера замислилася, крутячи сережку в руках, і раптом у її голові народився план.