Розділ 6.

Валентина Павлівна жила сама. Від колись великої родини лишилися тільки фотографії на стінах. Чоловік помер, сини вже давно мешкають за кордоном, мають свої родини і спілкуються з матір’ю хіба що через відеодзвінки. Донька в іншому місті керує власним бізнесом, постійно зайнята, відкуповується короткими дзвінками, грошовими переказами й регулярною доставкою продуктів із дорогого супермаркету.

— Знаєш, я вже й звикла бути сама, — зітхнула Валентина Павлівна. — Головне, щоб у них усе було добре, мені більшого й не треба. Усі влаштовані, забезпечені, я дітьми дуже пишаюся. Телефонують, іноді приїжджають. Отими зустрічами й живу. Внучат, щоправда, хочеться бачити частіше. Ті, що за кордоном, вже майже не говорять українською. Посміхаються мені, ручками махають: «Привіт, бабуню!», — а далі вже белькочуть своєю мовою, я нічого й не розумію. Кожен із дітей кличе до себе переїхати, а як я поїду – тут же мій Петрусь, — голос жінки затремтів, на очі набігли сльози. — Його вже п’ять років немає, а мені все здається, що він просто поїхав на дачу й ось-ось повернеться.

Лера розгубилася від таких відвертостей сусідки й не знала, як відповісти. Вона сиділа за столом і ніяково колупала виделкою пиріг.

— Він назавжди залишиться з вами – у пам’яті, у серці. І хоч його немає поруч, любов і тепло, що він вам дарував, завжди будуть з вами, — тихо сказала Лера, намагаючись її втішити.

— Знаєш, ти права, Лерочко, — усміхнулася Валентина Павлівна крізь сльози. — Мій Петрусь оточив мене турботою й любов’ю. Ми разом виховували дітей, жили дружно, і навіть коли було важко, трималися одне за одного. Так, сумую, що його немає, але розумію: усе, що ми створили разом, живе у наших дітях. І це дає сили йти далі.

— А як ви познайомилися? — спробувала Лера перевести розмову на щось менш сумне.

— Я тоді щойно влаштувалася до конструкторського бюро. Усі колеги здавалися мені на одне лице. Потоваришувала з дівчатами з кабінету, а решту не могла запам’ятати – все часу бракувало, сиділа над кресленнями, намагалася зрозуміти всі тонкощі. Одного разу бачу на столі папку. Думаю, чергове завдання принесли. Відкриваю, а зверху записка: «Хочу, щоб ти усе життя дивилася на мене так само уважно, як на ці креслення. P.S. Ти дуже гарна, коли така серйозна». Я озирнулася, але так і не зрозуміла, хто це положив. Вирішила відповісти, написала у відповідь кілька рядків і поклала записку в ту ж папку, залишивши її на столі. Зранку папки не було, а після обіду вона знову лежала на місці з новою запискою. Так ми почали листуватися. Ну, знаєш, як у вас тепер у месенджерах. Після цього я почала уважніше придивлятися до всіх, хто заходив у кабінет. Запримітила одного хлопця, він приходив до колеги, але спілкувався з усіма нами, жартував, розповідав кумедні історії, і мені страшенно хотілося, щоб саме він був тим самим таємничим залицяльником. А потім у записці він запропонував зустрітися в парку під час обідньої перерви. І що ти думаєш?

— Та ну! Це справді був він? — здивувалася Лера.

— Так, саме він. Мій Петрусь.

— Як я люблю такі історії! Щоб отак – раз і назавжди, — мрійливо сказала Лера. — Це ж потім онукам цікаво розповідати таку лавсторі.

— Мені здається, кожна історія знайомства особлива, — зазначила Валентина Павлівна.